Йоганн Гете - Фауст

Фауст
І знать яги я б не хотів!
Хіба ж ти сам не звариш зілля?

Мефістофель
На те нема мені дозвілля,
Скорій змощу я тисячу мостів.
Тут треба, крім знання і вміння,
Диявольського ще терпіння.
Тут звільна діє дух не рік, не два,
Поки як слід те вариво вшумує;
Яких приправ не потребує
Він для чаклунського питва!
Хоч чорт навчив його варити,
А сам не вміє сотворити.
(Зирнувши на мавп).
Які ж гарнесенькі звірки!
Оце такі в яги служки.
(До звірів).
Немає дома господині?

Звірі
В гостині!
Крізь димар
Пішла аж до хмар!

Мефістофель
Чи довго ж буде там баритись?

Звірі
Та поки будемо тут грітись.

Мефістофель
(до Фауста)
Ну, як тобі оці звірята?

Фауст
Чи де ще є подібна бридь?!

Мефістофель
Е, ні, із ними говорить,
То це мені з відрад відрада!
(До звірів).
Скажіть же, кляті потерчата,
Що вам тут дідько заварив?

Звірі
Нізчимну юшку для старців.

Мефістофель
Тоді в вас публіки багато!

Мавпій
(підліз і лащиться до Мефістофеля)
Зіграймо у кість
Мені на користь —
Дай виграти грошей!
Я дурень в біді,
А стану тоді
Розумний, хороший.

Мефістофель
Була б щаслива мавпа, як ніхто,
Коли б уміла грати у лото.

Мавпій
Оце земля:
Летить, кружля,
Не знає впину;
Бряжчить, як скло,
Бо в ній дупло
На всю нутрину;
Блищить, мигтить,
Кругом ряхтить, —
Гляди, мій сину,
За рухом стеж,
Бо розіб'єш
її до решти
І сам за те ж
Тоді помреш ти.

Мефістофель
Це що, решето?

Мавпій
(здіймає решето)
Як злодій хто —
Воно ураз покаже.
(Біжить до мавпи, щоб та подивилась крізь решето).
На, глянь в решето!
Ну, злодій хто?
Хоч знає, не каже!

Мефістофель
(підходить до вогню)
Це що за збан?

Мавпій
Який ти дурбан!
Та це ж казан.
Чудні в тебе мислі!

Мефістофель
Яке ж ти мурло!

Мавпій
Ось на помело
Та й сядь тут у кріслі.
(Садовить Мефістофеля на крісло).

Фауст
(дивиться у дзеркало, то підходячи, то одступаючи од нього)
Який чудовий вид одкрили
Свічада чари тут очам!
Ой осіни мене, Амуре легкокрилий,
Щоб я до неї враз домчав!
Ах, тут стоять доводиться мені;
Коли наблизитись я хочу —
Вже бачу я в тумані, мов у сні,
Ту постать чарівну жіночу. [34] Вже бачу я (…) / Ту постать чарівну жіночу. — Фауст бачить у дзеркалі, очевидно, легендарну давньогрецьку красуню Гелену.
Невже ж така у жінці є краса?
Невже в цьому простягненому тілі
Вмістилися всі неба чудеса?
Невже таке і на землі б ми стріли?

Мефістофель
Та ясно, коли Бог шість день попрацював
І потім «браво» сам сказав,
То, певне, він не схибив цілі.
Ну, поки що дивись на видиво бліде,
А там найду й живу красу для тебе;
Блаженний, хто її до себе
Як наречений поведе!

Я тут сиджу, неначе цар на троні!
І скіпетр у руці, от тільки не в короні!

Звірі
(що досі розмовляли між собою на мигах, з кумедними вихилясами і великим галасом приносять Мефістофелю корону)
Вінчаній главі
Дай поту й крові —
Корону скріпити.
(Сіпнули якось необережно корону і розбили її надвоє, скачуть довкола з половинками).
А ми глядимо,
За всім слідимо,
Щоб вірші ліпити.

Фауст
(перед дзеркалом)
Я збожеволію! Це сказ!

Мефістофель
(вказуючи на звірів)
Та і мені ось ці вже голову прогризли.

Звірі
А в слушний час
Бувають у нас
У віршах навіть мислі.

Фауст
(як перше)
У мене в грудях аж клекоче!
Ходімо далі од біди!

Мефістофель
(в тій же поставі)
Я визнаю, проте, охоче,
Що з них поети хоч куди!