Юрій Яновський - Чотири шаблі

Метафізика лінгвістичної гри Яновського відповідає духові свого часу, який жив сприйманням не тільки потоку становлення, а й зануренням у його глибину. Ігнорування цього моменту може призвести до відчутних втрат у прочитанні письменника. Так трапилося з декодуванням назви його книжки «Прекрасна Ут» (1928). Тлумачення «Ут» як прозорої реалістичної абревіатури почалося із самомістифікації автора, який, підкреслюючи свою зневагу до всього, що далеке від реальності, що є символічним, читав її як «Україна трудова». Тонку іронічну гру в цих розважаннях міг відчути кожен, хто відкривав першу поезію книги:

Просте дотримання правил граматики дозволяє узгодити «прекрасну Ут» і «корабельну путь». А відомий факт обожнення українським письменником Джеймса Джойса, якого він називав «революціонером у мові» [59] Там само. — С. 17. за те, що талановитий ірландець звільняв англійську мову від стереотипів, руйнував усталені мовні канони шляхом уведення слів з мов народів колонізованих англійцями земель, а відтак не тільки поповнював її, але й відтворював її архаїчні форми, а тому «вона з-під його руки вибігає омолодженою, брутальною, мало зрозумілою, до біса виразною та сильною», [60] Там само. — С. 17. дозволяє побачити в Ут ту ж стратегію учуднення мови шляхом відтворення її праформ, які досі зберігають мешканці розкиданих у східних морях островів. Але Яновському, котрий і в умовах пандемії соцреалізму дотримується принципів тексту-лінґвістичного ландшафту, про що свідчить, скажімо, оповідання «Весна» (1949), важливими були не тільки нові для української мови звукосполучення, але й той сенс, який доцивілізаційна свідомість заклала в нього. Яновський у дусі Джойса повертає до поетичного вжитку сам праіндоєвропейський корінь *u(e)t, який структурував назви водної та вогняної стихій, утворюючи типову для міфологічної свідомості єдність жіночого й чоловічого первнів. [61] Див.: Голан А. Миф и символ. — С. 14. Найбільш переконливим джерелом цього міг бути водно-вогненний синтез, міфологічний топос заходу сонця як спускання його за море: у шумеро-аккадській міфології цю подію супроводжує ім'я бога сонця Уту. Щоденна поява сонця сприймалася як його наповнення водною енергією, одержання сил від води. Варіантом єдності була міфологема живої води, яка в 1947 році буде анонсована в назві відомого роману письменника. Вона ототожнювалася не лише з грозовими потоками, але з хмільними напоями: aqua vita — напій воїнів; захмелілі, вони ставали на битву з будь-яким ворогом, підкорювали всяку небезпеку; вогняна вода позбавляла страху смерті і долала смерть як амріта. Світова міфологія ототожнювала водну і вогняну стихії із джерелом шалу, пориву, потягу до незвіданого. Обраний Яновським варіант усуває із самого початку тривіальні асоціації: його Ут, зважаючи на відому з «Майстра корабля» заглибленість у сферу єгипетської міфології, ймовірно, є аглютинативною формою У-пуат — войовничого божества, що мало вигляд вовка, якого вважали «відкривачем шляхів» (місцем його вшанування є місто Сіут (гр. Нікополь, «вовче місто»), звідки починався великий караванний шлях. [62] Див.: Упуат Р. Р. // Мифьі народов мира. Знциклопедия: В 2-х т. / гл. ред. С. А. Токарев. — М.: Рос. Знциклопедия, 1997. — Т. 2. — С. 549. Цей бог-провідник, бог-розвідник — близький за своєю функцією до Майстра Корабля, який веде до нового і незнаного, виконуючи при цьому функції охоронця. Ут — не просто назва, не просто слово; це справжній світоглядний комплекс письменника, у якому початок існування і його сутність, зафіксовані в слові, є прагненням, горінням, любов'ю.

Власне, оте глибинне бачення речей і подій Юрій Яновський підкреслив уже в момент свого приходу в літературу. Відомо, його перші поезії — «Море», поміщена в київській російськомовній газеті «Пролетарская правда» 4 червня 1922 року, та «Дзвін», опублікована українською мовою у київській газеті «Більшовик» 17 лютого 1924 року, — були підписані псевдонімом відповідно Ней та Юрій Ней (зрештою, тут маємо не перший жест оновлення власного імені письменника: за церковною метричною книгою він при хрещенні дістав ім'я Григорій). Для пересічного інтелектуала 1920-х це був знак ідеалізації світу справжньої героїки: Мішель Ней (1769–1815) — відомий французький воєначальник, маршал Франції, відважний генерал, який здобув собі славу під час французьких революційних війн, з ім'ям якого пов'язані битви при Ельхінгені, Ільмі, Йєні, Прейсіш-Ейлау, Гутштадті; очоливши 3-й корпус Великої армії, він став одним із героїв Бородіна. Наполеон, як відомо, поклав на нього обов'язок командувати ар'єргардом під час відступу французів із Москви. І хоча потім у житті маршала були прикрі поразки при Карт-Бра й Ватерлоо, польовий суд і розстріл після реставрації Бурбонів, однак в історію він увійшов із характеристикою Наполеона як «найхоробріший із хоробрих». Для Яновського ж така псевдономізація була чимось більшим, аніж проявом мнемонічного безсмертя героя. Це типова для письменника енігматичних безодень формула героїчного існування як долучення до Всесвіту. Все дуже прозоро: скориставшись логікою полісемантичності продукованих підсвідомістю образів, Яновський вдається до перетину західної версії слова «Ней» зі східною, де «ней» — це турецька позцовжна флейта, яку використовують суфії ордена Мевлеві під час музичних медитацій. Флейта-ней, як і алгоса (грецька подвійна флейта), вважається містиками ідеальними інструментами для відтворення внутрішнього почуття, і в цій системі флейта й алгоса — «інструменти вітру», «які особливо виразно передають сердечні якості, оскільки на них грають «диханням, що є самим життям, тому вони запалюють вогонь серця». [63] Хазрам Инайят Хан. Мистицизм звука: Сборник. — М.: Сфера, 1997. — С. 251. — (Серия «Суфийское послание»). Своєю причетністю до самого центру життя — «вогню серця» — «ней»-флейта вирізняється з-поміж інших інструментів. «Інструменти із жильними струнами мають живий ефект, бо вони виготовлені із живих створінь, які колись мали серце; а інструменти із дротяними струнами мають хвилюючий ефект; інструменти перкусії, такі як барабан, виявляють стимулюючий та оживляючий вплив на людину», [64] Там само. — С. 251. — знаходимо в одному із суфійських трактатів. Таким чином, обираючи флейту-нея письменник вибирав засіб для утвердження єдності двох безодень: душі людини і душі Всесвіту. До речі, для Яновського це судження не було тривіальним поетизмом: у відомій йому піфагорійській езотериці відстань від найнижчої до найвищої ноти у флейті вимірюється числом, яке тотожне цілокупності Неба (Всесвіту). [65] Див.: Фрагменти ранних греческих философов. — С. 480.