Юрій Яновський - Чотири шаблі

Тоді я побачив нашого командира, нашого геройського командира. Він вийшов на перон скучної станції Васильків. З ним ішов брехун, гад і сукин син, як потім ми взнали.

«Парні, — сказав наш, — цей товариш нам резолюцію предлагає».

Ми зібралися, скільки нас було військ ВЧК, і чекали резолюції.

«Вот, товариші, — сказав гад і брехун, — на совєтську цукроварню імені товариша Лібкнехта [77] Ідеться про Карла Лібкнехта (13.08.1871, Лейпциг, Німеччина — 15.01.1919, Берлін), німецького політичного діяча. Як депутат рейхстагу він дотримувався пацифістських позицій під час Першої світової війни. Разом із Розою Люксембург у 1916 році організував «Союз Спартака», а в 1918 році відіграв виняткову роль у створенні комуністичної партії Німеччини. Був звинувачений в антиурядовій діяльності й запроторений до в'язниці. Розстріляний нібито через те, що намагався втекти з-під арешту. нападають бандити в колічестві двадцяти чоловіка. Я пропоную по два пуди цукру кожному з двадцяти чотирьох товаришів, що згодяться поїхати туди на дві доби».

Ладно, одібралось нас двадцять чотири. Шурка, Ванька і я — першими. Командиром один студент медицинський, двоє братів з «максимкою». Патронів сот по дві. Думаєм, виставим застави, а самі хоч виспимось та в проферанц цукор пустимо. Ванька й карти взяв.

Їдемо ми дванадцять верстов, сонце наближається до петлюрівської границі, у Ваньки Мороза блищить на пальці цей перстень. Минули лісок, видно й цукроварню. Товариш Большаков і каже: «Гулять будемо, хлопці?» «Мовчи, — сказав Рубан, — он у кущах пастухи пасуть».

І, вставши, без сомнєнія, пішов товариш Рубан до пастухів. Балакав із ними, кулаком махав, за грудки трусив. Прийшов і сів. «Поганяй, — каже, — мовчать гади — коров'ячі пастухи». Поїхали.

У балці перед цукроварнею злазить Шурка Рубан оправиться і непомітно пальцем зробив товаришу Большакову й Ваньці Морозу. Хлопці вперед поїхали, а вони ззаду йдуть — Шурка, Большаков і Ванька.

«Хлопці, — каже Рубан, — тіжилб! Через пастухів узнав, що в банді тисячі, а не двадцять. Чотири села підпрапорщик підняв. На комуну і проти жидов. Тіжило прийдеться».

«Може, зарані сорвать когті?» — запитав Большаков несознательно.

«Нє, братішки, ми наказа виконаємо. Злякалися, — скажуть бандити і ще десяток сіл піднімуть. Будемо битися і — мовчок. А того гада, що післав на смерть, ми потім знайдемо». Порадившись малоє время, вони сміливо стали доганяти свої підводи.

А в заводі, брат ти мой, вгощеніє! Шамовка, самогон, — пий, братва. Сонце зовсім червоним стало, великим і круглим. Крайком лише визирало з-за кам'яної стіни, що була навкруги. Цукроварня маленька, будинків небагато, і величезна стіна з залізними воротами. Весело братві, а Рубан рєч говорить:

«Товариші, — каже, — благодаря революції у нас тепер повний шторм! Но когда Совєтська вдасть скаже кров вилить на блюдо, то що нам дорого — завоювання чи якась паршива кров, у Господа Бога, наконєц?! Смерть контрреволюціонним бандам, коториє вооружени до зубов!!»

Тут убігає один чоловік і кричить, наче його взяли на мушку:

«Банда наступає!»

Ми враз вискочили за стіну й окопалися. Позаду нас була канава з водою, болотом, дерезою. За канавою — стіна.

Товариш Большаков лежав, командир-студент стояв, двоє братів крутились коло «максима», решта товаришів лежало між Шуркою Рубаном і товаришем Большаковим.

«Бий у гроб, — сказав Рубан Большакову, — тих, хто захоче сорвать когті!»

І, словом, лежали ми, через мушки дивилися, гвинти, затвори перевіряли, патрони розкладали під рукою. Проти нас поле тверде підіймається помалу вгору, через п'ятсот сажнів бугор, над бугром червоне сонце. І подумав тов. Большаков, що він своє останнє сонце розстрілює. Заходило сонце, і чути було гомін, тупотіння, наче від великої череди. Була така тиша, що здавалося — спиш важким сном.

А тільки заховалось сонце, на його місце вийшла чорна сила. Ішла маса. Останні промені блищали на косах, вилах, багнетах. Було тисяч зо дві.

Наші мовчали. Банда сунула чорною хвилею. Командир-студент приклав свисток до рота, коли можна було вже бити, не цілячись. Почався бій. Бій вечірній, лихоманковий бій…

Ви можете зупинитись тут і оглянути все, що є навкруги. Бо перед видимою смертю чоловік оглядає світ. Він для чоловіка остільки новий, незнайомий, що минуле життя здається лише прологом, увертюрою до чогось більшого, майбутнього. І мені — оповідачу — це здається, але я все заховаю в собі, і лише нервовий стиль, може, передасть вам моє хвилювання…