Юрій Яновський - Чотири шаблі

Мишка годинниками не цікавився. Новенький маузер більше прийшовся до душі.

— Дасиш поносити?

— Ти ж лікпом! На біса?

Героїчна душа Мишки стала в позу. Одставивши ліву ногу наперед, підтримуючи правою рукою уявлену зброю коло боку, притискуючи до серця портфель, він думав, мріяв, і сам Наполеон був перед ним хлопчиком. [75] Тут Яновський актуалізує пам'ять про Наполеона І, Наполеона Бонапарта (15.08.1769, Аяччо, Корсика — 5.05.1821, о. Святої Єлени), одну з найбільш уславлених особистостей, чия діяльність мала винятковий вплив на долю Європи, відомого французького державного діяча й полководця, учасника французьких революційних війн, який, прийшовши до влади внаслідок державного перевороту в 1799 році, здійснив величезну кількість реформ адміністративного управління, ввів Кодекс Наполеона, перебудував систему освіти Франції. У 1800 році він розпочинає наполеонівські війни й оголошує себе імператором Франції. Одержує ряд серйозних перемог при Аустерліці, розгромивши австро-російську армію, при Йєні — Ауерштадті (1806) у битві із прусською армією, при Фрідланді (1807) у битві з російською армією. Незважаючи на ряд поразок (скажімо, в Трафаль-гарській битві), Наполеон установлює свою гегемонію майже на усій території Європи, яка однак елімінується антифранцузькою коаліцією. Поразка під Бородіно (1812), Лейпцигом (1819), здача Парижа примушують Наполеона зректися престола і підкоритися рішенню переможців про заслання на о. Ельба. Повернення до Франції у 1815 році і спроба реалізувати політику «Ста днів» завершується поразкою при Ватерлоо, повторним відреченням від влади і засланням на о. Святої Єлени, де великий імператор помирає.

Лікпом Мишка ходив у кожне містечко реквізувати ліки. Це були найвидатніші дні лікпомівського життя. Він надівав чорного шкіряного кашкета з величезними автомобільними окулярами, вішав на шию банку з протигазовою маскою, за пояс стромляв дві білих гранати без капсулів і в руки брав жовтого портфеля невідомо з чим. Большакову й другому санітару він діставав на час гвинтівки з багнетами і велів тримати напоготові пальці на спускові. Санітари це робили й кашляли від сміху. Містечкові аптекарі терпляче слухали войовничі крики лікпома і боляче дивились, як булькав йод, що його зливали розбійники в одну пляшку.

— Поносити дам. Неізбєжно.

Сірий бронепоїзд дав гудок. Командир через ляду подивився на перон. У рот до Большакова заїхало колесо і застрягло там між білими зубами. Він сміявся. Усмішка не була широкою, командир на неї не відповів. Колеса помалу рушили.

Тоді Большаков крикнув:

— Братішка, котра година?

Командир подивився на годинник, що горів і блищав на сонці. Щось подібне до усмішки майнуло в його очах, сірих, як туман. Бронепоїзд пішов, і обрій знову зімкнувся навкруги.

— Славний парнишка, — сказав Большаков, — і золотого годинника має від Республіки!

Лікпом Мишка пішов по чай. За депо далеко біліла річка, і степ хвилювався, виконуючи шумову музику своєї опери. Большаков старанно обходив рейки й намагався не помічати санлітучки, що в кількості чотирьох теплушок одна стирчала серед станційних рейок. Тут, на цім полустанкові, він пригадав далекі вогні південного Марселя, пригадав хистку палубу «Коршуна» після ночі в салуні Сан-Франціско, подивився на китайську джонку й перстень на своїй руці. І, діставши з кишені пляшку рому, запив спогади солодко-пахучою Ямайкою.

Лікпом приніс чай. Пили чай з ромом, згадуючи Шурку Рубана. Годинники цілого світу посилали в минуле хвилини за хвилинами, а санітар Большаков думав про все, що нагадував ром.

— Пізнав перстень у два щота, — сказав Большаков.

— Ну?

— Потяг до себе й за стіл посадовив. Стоїть і в вічі дивиться. Мовчить. «Ну, — кажу, — Шурка, плече твоє загоїлось?» — «Загоїлось», — каже. «А Вільку з Франціска пам'ятаєш?» — «Пам'ятаю», — каже. «Ну, дай же, братішка, вип'ємо», — кажу. Тоді він поклав мені в кишеню цю пляшку. «Не можна, — каже, — мені пити зараз». Дивлюся я, ну й жалко ж мені стало! Мовчу. Сидить він такий, як побитий. Заклюють його, думаю. А він тре собі лоба й щось згадує, тре знову лоба і далі згадує. Сурйозний такий, не той Шурка, що на Василькові «яблучко» танцював. «Шура, як твої кльоші на суші дзвонять?» — «Нічого», — каже і показує золотого годинника, — золотий годинник Республіки і спасибі герою Олександру Матте — Рубану тоже. «За діло», — каже він, цей двохфамильний Шурка. «Не хочу, — каже, — тобі розказувати — за діло одне пустякове дали, врем'я щоб наблюдать. І маузер ось з монограмою». — «Розкажи, — кажу, — товариш Матте-Рубан», ну, він мені й розказував, сидячи навпроти і дивлячись на мою лічность.