Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том десятий

Здалеку-здалеку долинуло іржання — ледь чутне, але безперечно Горянинове. Тоді владно заревів Король Поло; і обом їм відгукнулись їхні гареми з кобил та телиць. Дік послухав усе те хтиве іржання, гиготіния, мукання, зітхнув і промовив уголос:

— Ну що ж, я лишаю на землі добрий слід. З такою думкою легше й на вічний спочинок лягати.

Телефон біля ліжка задзвонив. Дік узяв трубку й сів на ліжко. Слухаючи, він дивився через подвір’я на Полині покої. Говорив Бонбрайт — повідомляв, що з Ельдорадо дзвонить Чонсі Бішоп, який приїхав туди автомашиною. На Бонбрайтову думку, Бішоп, редактор і власник «Сан-Франціського вісника», та ще й давній Діків приятель, був досить значною персоною, щоб з’єднати його просто з Діком.

— Поквапся, то ще встигнеш на обід, — сказав Дік редакторові.— А може, зостанешся й переночувати?.. Ну то й що, як кореспонденти? Ми сьогодні їдемо полювати на гірських левів, і здобич напевне буде. Вже вистежено… Хто?.. А про що вона пише?.. Ну то й що? Хай погуляє по маєтку, набере матеріалу на кілька шпальт, на яку завгодно тему. А кореспондент хай їде з нами на полювання, теж матиме про що написати… Гаразд, гаразд. Я доберу йому коня такого, що й дитина б упоралась.

«Що більше люду, то веселіш буде… Надто оці газетярі», — осміхнувся до себе Дік. Сам дідусь Джонатан не зумів би краще інсценувати свій фінал.

Але де взялось у Поли стільки зухвальства й жорстокості, що вона заспівала з Івеном «Циганський шлях» отак відразу після їхньої розмови, питав він себе, слухаючи в трубці далекий голос Бішопа, який умовляв свого кореспондента їхати на полювання.

— Гаразд, тоді поспішайте, — на закінчення сказав у трубку Дік. — Я зараз накажу, щоб вам добрали коней. Ти, коли хочеш, їдь на тому гнідому, що й останнього разу.

Тільки-но він повіснв трубку, як задзвонило знову. Цей раз говорила Пола.

— Червона Хмаро, Червона Хмаро, — сказала вона. — Всі твої розумування хибні. Мабуть, я таки люблю тебе дужче. Я оце якраз вирішую — і здається, на твою користь. Тільки ти для певності допоможи мені трошки — скажи ще раз те, що казав сьогодні… ну, знаєш: «Я кохаю одну жінку, єдину для мене жінку. Проживши з нею дванадцять років, я ще кохаю її шалено, ніжно й шалено…» Скажи мені це, Червона Хмаро!

— Я направду кохаю одну жінку, єдину для мене жінку, — проказав Дік. — Проживши з нею дванадцять років, я ще кохаю її шалено, ніжно й шалено…

Пола відповіла не зразу, і він чекав мовчки, боячись озватися.

— Я трохи не забула щось тобі сказати, — нарешті заговорила вона дуже тихо, дуже повільно, дуже виразно. — Я теж кохаю тебе. Я ще ніколи тебе не кохала так, як цю хвилину. Аж після дванадцяти років заміжжя я нарешті закохалась у тебе до нестями. Та я й завжди кохала тебе до нестями, тільки що не знала цього. А тепер я вирішила — раз і назавжди.

І відразу повісила трубку.

А Дік подумав, що тепер він знає, як почуває себе той, кого помилувано за годину перед стратою. Він сидів па ліжку замислений, з телефонною трубкою в руці, аж поки зайшов із секретарської кімнати Бонбрайт.

— Знову дзвонив містер Бішоп, — пояснив він. — У них зламалася вісь. Я вже сам послав по них одну з наших машин.

Дік кивнув головою.

— Пошліть ще механіків — може, зуміють і їхню полагодити.

Зоставшися знову сам, він підвівся, потягся й почав задумано ходити туди й сюди по веранді.

— Ех, друзяко Мартінесе, — промовив він уголос. — Не знаєш ти й не знатимеш, якого знаменитого спектаклю трохи-трохи не побачив сьогодні.

Тоді ввімкнув на комутаторі Полип номер і подзвонив їй.

Відгукпулась Ой-Ой і зразу покликала до телефону свою пані.

— У мене є для тебе нова пісенька, Пол, — сказав він і проспівав у трубку старовинного негритянського духовного гімна:

— І я хочу, щоб ти знову мені сказала сама за себе, сама за себе те, що тільки-но казала.

Її тихенький щасливий сміх пройняв Діка гострою радістю.

— Червона Хмаро, я люблю тебе, — мовила вона. — Я вже вирішила. Ніколи я не належатиму нікому в світі, крім тебе. Тільки, будь ласкав, дай мені вдягтися. Адже ось-ось обід.

— Можна мені забігти до тебе? На одну хвилиночку, — попросив він.

— Ще ні, нетерплячий мій. За десять хвилин. Дай спершу впоратися нам з Ой-Ой. Тоді я буду готова до полювання. Я надягаю «робінгудівського» костюма. Знаєш, зелений з цеглястими вилогами й довга пір’їна. І візьму свою дубельтівку «тридцять-тридцять». На гірського лева досить.