Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том десятий

Потім нерішуче ступила крок від нього, знов озирнулася й тихо сказала через плече:

— Червона Хмаро, мені страшенно шкода… І все ж я така рада, що ти мене й досі любиш.

Поки вернувся Блейк, Дік устиг подивитись на себе в дзеркало. Вираз, що так налякав гостей увечері, не сходив з його обличчя. Певне, вже й не зійде, подумав він. Ну що ж, так не буває: держати в зубах власне серце, та щоб не зосталось на тобі ніякого знаку.

Він приплентав на веранду й спинив погляд на Полиному портреті під термометрами. Повернув його обличчям до стіни, сів на край ліжка й часинку дивився на голе, порожне кружало в рамці. Потім перевернув фото назад.

— Бідна моя крихітко, — тихо промовив він. — Не легко й тобі — прокинутись у житті отак пізно…

Та враз усміхнене лице на фотографії заступила в його очах інша картина: Пола в місячному світлі обіймає Грейма і тягнеться устами до його уст. Дік схопився на ноги й труснув головою, щоб прогнати з-перед очей те видиво.

До пів на десяту він упорався з листами й прибрав усе зі столу, крім деяких нотаток, потрібних йому для розмови зі своїми завідувачами про шортгорнів та ширських коней. Коли ввійшов Менденгол, Дік стояв біля вікна і, всміхаючись, махав на прощання рукою Ернестіні й Лут, що від’їздили у великому лімузині. І з Менденголом, і згодом з Менсоном він умисне, ніби між іншим, багато говорив про свої великі плани в тваринництві.

— Треба не спускати очей з бичків від Короля Поло, — сказав він Менсонові.— Всі ознаки промовляють за те, що Гірська Олениця, Діва Альберти й Мораванка Неллі можуть привести від нього ще кращих плідників, ніж він. Цей рік не вийшло, але на той рік або на третій, раніше чи пізніше Король Поло породить нам чемпіона над чемпіони.

І перед Менденголом Дік довго розводився про те, як він збирається здійснювати свої селекційні теорії в конярстві.

Випровадивши завідувачів, він викликав внутрішнім телефоном А-Гея і наказав йому провести Грейма до «арсеналу»: хай вибере собі рушницю і усю мисливську справу.

Об одинадцятій Пола піднялася потайними сходами з бібліотеки до кабінету і стала, невидна, за книжковими стелажами. Вона хотіла підійти, але голос Діка спинив її. Дік розмовляв телефоном з Генлі про греблю й водозбіг на Оленячому Оці.

— До речі,— говорив далі Діків голос, — ви вже бачили звіт попередньої розвідки на Великому Мірамарі?.. Гаразд. Але не вірте. Я з ними не згоден. Вода там є… Я певен, що там є водоносні верстви, і то неглибоко. Негайно везіть туди все спорядження й закладайте спробні свердловини. Земля там безбожно родюча, і якщо ми за п’ять років не піднімемо вартості тієї сухої пустелі в десять разів…

Пола зітхнула й спустилась назад до бібліотеки.

Червона Хмара невиправний — усе саджає свої жолуді, подумала вона. Його кохання, його подружжя розпадається прахом, а він спокійно розважає про греблі та свердловини, щоб у майбутньому ще насаджати жолудів.

А Дік і не дізнався, що Пола ще раз приходила до нього зі своєю гризотою, та й вернулася, бувши вже так близько. Він знову вийшов на веранду — не так собі, а передивитись востаннє блокнота на столику біля ліжка. В його домі був повний лад. Йому лишилося тільки підписати надиктовані зранку листи, відповісти на кілька телеграм, а потім — обід і від’їзд на полювання до Яворового ручаю. О, він усе впорає чисто. Вина впаде на Розбійницю. Він навіть матиме свідка — Фреліга або Мартінеса. Тільки не обох. Однієї пари очей цілком досить, щоб засвідчити, як луснув мартингал, кобила зіп’ялася дибки й упала з вершником назад, у чагарник. А з чагарника свідок почує рушничний постріл, що враз оберне звичайну пригоду на нещастя.

Мартінес вражливіший за скульптора, отже, краще підходить на роль свідка, подумав Дік. Треба буде підвести все так, щоб відбитись від гурту саме з ним удвох на той час, коли Розбійниця має його скинути. Їздець з Мартінеса нікудишній. Тим ліпше. Добре буде, вирішив Дік, роздрочити кобилу як годиться за хвилину чи дві перед катастрофою. Це додасть усьому вірогідності. А крім того, знепокоїть Мартінесового коня й самого Мартінеса, і той навіть не розгледить нічого як слід.

Враз він зціпив кулаки від раптового пекучого болю.

Маленька господиня збожеволіла, очевидячки збожеволіла, бо як інакше з’ясувати таку відверту жорстокість, подумав він, зачувши Полин і Греймів голоси, що лилися з розчинених вікон музичної зали. Вони співали дуетом «Циганський шлях».

Він так і не розціпив стиснутих кулаків, поки вони співали. А вони доспівали хвацьку, буйну пісню до її хвацького, буйного кінця. І далі він стояв та слухав, як Пола сміється, покинувши Грейма й ідучи через будинок до себе, до своїх покоїв, і ще й там на веранді, сміючись, жартома вичитує китаянку за якісь там фантастичні провини.