Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

По всіх краях, де часто й легко важать життям і не дуже його бережуть, люди цілком природно, майже неминуче шукають розваги й спочинку в азартній грі. І на Юконі люди ставили на карту своє життя заради золота, а вигравши золото в землі, програвали його один одному. Елам Гарніш не був виняток. Вдачу він мав наскрізь чоловічу, завзяту, і інстинкт грача був у ньому дуже сильний. А в яку гру він мав грати, про те подбало саме життя.

Народився він на фермі в Айові. Батько його незабаром перебрався до Східного Орегону, і Елам пробув там усі свої дитячі літа серед золотих копалень. Він не знав у житті нічого, крім затятої гри на великі ставки. Сміливість та витримка мають, звісно, чималу вагу в грі, але карти роздає велика богиня Фортуна. Чесна праця, що дає певний, але нікчемний заробіток, нічого не варта. Справжні люди провадять велику гру, важать усім для всього, і взяти менше, ніж усе. для них означає програти. Отож, дванадцять років проживши на Юконі, Елам Гарніш тільки програвав. Торік, правда, на Лосячому ручаї взяв він золота на двадцять тисяч доларів, і ще на стільки залишилось його там у землі, але, як сам казав, він вернув лише невеличку частку того, що ставив. Дванадцять років ставив він на карту своє життя, і сорок тисяч доларів — нікчемний виграш на таку ставку. Цих грошей вистачало тільки на те, щоб трохи випити та потанцювати в «Тіволі», перекалатати зиму в Серкл-Сіті та прохарчуватись наступний рік.

Юконці переробили старе прислів'я; вони казали: «Тяжко прийшло, легко пішло». Після танцю Елам Гарніш знову покликав усіх випити. За чарку платилось долар, а золото цінували по шістнадцять доларів унція; таких, що приймали запросини, було в шинку душ тридцять, і після кожного танцю Елам їх усіх частував. То був його вечір, і нікому не дозволялося за щось платити. Гарніш не був п'яницею, віскі мало невелику вагу в його житті. Він був занадто живущий, занадто дужий і чистий тілом та духом, щоб підпасти під владу алкоголю. У своїх мандрах по краї, з собачим запрягом чи в човні, він місяцями не пив нічого міцнішого за каву, а був і такий рік, коли й тієї кави не бачив. Але він мав товариську вдачу, а що на Юконі товариство можна було знайти тільки в шинку, то він і виявляв її в такий спосіб. Ще змалку він звик бачити в золотошукацьких селищах Заходу, що чоловіки розважаються лише так, і для нього то був єдиний спосіб поводитись у товаристві, іншого він не знав.

Дарма, що вбраний так самісінько, як і решта відвідувачів «Тіволі», він визначався з-поміж них. На ногах він мав мокасини з м'яко вичиненої лосячої шкіри, вишивані на індіянський взір намистинками. Штани на ньому були звичайні, а куртка — пошита з укривала. При боці теліпались довгі шкіряні рукавиці, підбиті хутром. Юконським звичаєм, вони висіли на ремінці, перекине йому через шию. На голові була хутряна шапка з піднятими навушниками й поворозками, що метлялись не зав'язані. Своїм худорлявим, довгастим обличчям, вилицями і ледь запалими щоками він дуже нагадував індіянина. Засмага на виду та гострий погляд чорних очей тільки збільшували цю подібність, хоч з його бронзової шкіри, та й з очей знати було, що він білий. Він показував більш, як на тридцять років, хоч воднораз його чисто виголене лице без жодної зморшки здавалося хлоп'яцьким. Та він пережив і витерпів далеко більше, ніж пересічна людина, і це поклало на ньому якийсь невловний слід, що виказував його вік. Він жив простим і напруженим життям, і це жевріло у нього в очах, тремтіло в голосі й немовби завжди шепотіло навіть зі стулених уст.

Губи в нього були тонкі й щільно стискались над рівними зубами. Загнуті вгору кутики м'якшили їхню суворість, а дрібнесенькі зморшки в кутиках очей свідчили про веселу вдачу. Якби не ці необхідні якості, його натура, суттю своєю дика, була б жорстокою і немилосердною. Ніс був тонкий, гарний, з досить широкими ніздрями, ані завеликий, ані замалий, чоло трохи вузьке, але високе, опукле, прегарної форми. До індіянського тину знов же пасувало і його волосся — рівне, чорне, з тим полиском, що його дає тільки здоров'я.

— Буйний День, а свічки палить, — засміявся Ден Макдональд, коли з кімнати, де танцювали, бухнули покрики й регіт.

— І ніхто не потрапить цього так, як він, еге ж, Луї? — озвався Олаф Гендерсон.

— А так, — відказав Луї. — Хлопець — щире золото!

— І коли господь бог в останній день промиватиме його душу, — додав Макдональд, — йому доведеться чимало попокидати лопатою в жолоб.