Джек Лондон: Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

— Авжеж, Хоче, — погодився Гарніш після того, як Кембл кинув свої карти, — той, далебі, знав, коли і як йому грати. — Крию дві тисячі, і прикуповуймо.

Серед мертвої тиші, що її порушували тільки голоси грачів, роздано прикупи. В банку лежало вже тридцять чотири тисячі, а гра, може, й до половини ще не дійшла. Діва дуже здивувалася, побачивши, що Буйний День відкинув дві вісімки, залишив у себе три кралі й прикупив дві карти. Цей раз і вона не насміла глянути в прикуп, бо відчувала, що вже може зрадити себе. Буйний День теж не заглянув у прикуп. Карти так і лежали лицем донизу, де їх йому покладено.

— А тобі? — спитав Кернс Макдональда.

— Не треба.

— Ти маєш право прикупити, — нагадав Кернс.

— Буде з мене й цих.

Кернс потяг сам дві карти, але не глянув на них. Гарніш своїх також не брав.

— Я ніколи не лізу поперед тузів, — сказав він повагом, дивлячись на шинкаря. — Катай, Маку!

Макдональд уважно перелічив свої карти, аби ще раз упевнитися, чи він не помилився, тоді написав суму на клаптику паперу, поклав його в банк і сказав просто:

— П'ять тисяч.

Кернс під сотнею пильних поглядів зазирнув до свого прикупу, перелічив три карти у себе в руках, немовби хотів переконатись, що він має їх ніяк не більше, ніж п'ять, і написав щось на своєму папірці.

— Крию тебе, Маку, і накидаю тільки невеличку тисячку, щоб не залякати Буйного Дня.

Тепер усі перевели очі на Гарніша. Той і собі глянув на прикуп і перелічив карти.

— Я покриваю ці шість тисяч і ставлю на спробу ще п'ять, якраз аби залякати тебе, Джеку.

— Я накидаю ще п'ять тисяч, теж аби Джека залякати, — озвався й Макдональд. Голос у нього став ледь хрипкий і напружений, а кутики вуст нервово здригалися.

Кернс поблід. Усі завважили, що рука йому тремтіла, коли він писав записку, але голос його не змінився.

— А я накину ще п'ять тисяч, — сказав він.

Тепер центром уваги зробився Буйний День. У світлі гасової лампи над головами видко було, як блищить піт у нього на чолі. Засмагле його лице ще потемніло, набігши кров'ю, чорні очі горіли, а ніздрі жадібно роздималися. Ті широкі ніздрі виказували його походження від диких предків, що витривали в життєвій боротьбі завдяки здоровим легеням і доброму віддихові. Проте голос його лишався такий самий твердий, і руки не тремтіли, як у Кернса.

— Я покриваю ці десять тисяч. Не думай, що я тебе злякався, Маку. Це я через оте Джекове серце.

— Серце не серце, а я ще додам п'ять, — сказав Макдональд. — До прикупу в мене була найкраща карта, гадаю, що так воно й тепер.

— А може, моє серце після прикупу ще дужче тьохкає, — відмовив Кернс. — От так мені й нашіптує — мовляв, лізь, Джеку, ще вище, — і я накину ще п'ять тисяч.

Буйний День відхилився на спинку стільця й, підвівши очі на лампу, почав лічити вголос:

— Я поставив дев'ять тисяч ще до прикупу. Потім покрив і накинув двадцять одну. Разом тридцять. У мене ще лишається десять тисяч усього.

Він нахилився вперед і глянув на Кернса.

— Крию ці десять тисяч.

— Можеш іще набавити, коли хочеш, — відказав Кернс— Твої собаки в грі підуть за п'ять тисяч.

— Ні! Собаки — ніколи в світі! Ви можете виграти моє золото й з нарінком, але ніколи жодного собаки!

Макдональд довго думав. Ніхто не ворушився, ані шепотів. Усі глядачі стояли в непослабній напрузі, ніхто навіть з ноги на ногу не переступив. Запала побожна мовчанка. Тільки чути було, як гуготить грубка, та крізь рублені стіни приглушено долинало знадвору собаче завивання. Велика гра не щоночі трапляється на Юконі, а ця була найбільша за всю історію краю. Шинкар нарешті промовив:

— Коли я програю, то зможу тільки дати в заставу «Тіволі». Згодні?

Решта двоє грачів кивнули головами.

— Тоді й я крию, — і Макдональд додав свою записку на п'ять тисяч.

Ніхто не простиг руки до банку й ніхто не сказав, які має карти. Серед глибокої тиші Буйний День відкрив чотири королі й туза. Макдональд — чотири валети й туза; Кернс чотири королі й трійку. Кернс простяг руку і, загарбавши весь банк, посунув його до себе. Рука його тремтіла.

Буйний День вибрав туза з своїх карт і кинув його до Макдональдового туза, кажучи:

— Ось що мене піддрочило! Я знав, що мене можуть побити тільки чотири королі. Вони в нього й опинились. А що було в тебе? — щиро зацікавлений, звернувся він до Кембла.

— Неповна масть із чотирьох; добре прикупити — й гра була б нічогенька.

— Ще б пак! Чого ж ти не прикупляв? У тебе ж могла вийти або коронка одної масті, або повна масть!