Дені Дідро - Жак-фаталіст

Потім скрикнув, звівши до неба очі:

— Боже мій, заступай і далі цю дитину… Прокажіть за мною: Satana, vade retro, apage, satana [37] «Відступи, сатано, геть, сатано!» ( лат) — закляття сатани. . Якщо ця нещасна спитає вас, скажіть їй усе, повторіть мої слова, скажіть їй, що краще було б їй не родитися або вкоротити собі віку, щоб нікого не тягти в пекло за собою.

— Але ж, панотче, — зауважила я, — ви ж самі вислухали її оце допіру.

Він не відповів нічого, але, зітхнувши глибоко, сперся рукою на перегородку сповідальні й схилив на руку голову, як людина завгорена, і отак пробув якийсь час. Я не знала, що думати, коліна мої тремтіли. Годі уявити, яка я була схвильована й пригнічена — мов той подорожанин, що йде в темряві серед прірв, яких не бачить, тільки чує звідусюди підземні голоси: це для тебе!..

Потім, глянувши на мене спокійно, але зворушено, він спитав:

— Ви здорові?

— Так, панотче.

— Не дуже важко буде вам перебути одну ніч без сну?

— Ні, панотче.

— Так ви цю ніч не лягайте, — сказав він мені. — Відразу після вечері приходьте до церкви, припадіть перед олтарем і цілу ніч моліться. Ви не знаєте, яка загрожувала вам небезпека, тож подякуйте Богові за порятунок і завтра підійдете до причастя з усіма черницями. За спокуту накладаю на вас лише триматися осторонь настоятельки й відтручувати її отруйні пестощі. Ідіть, я теж прилучу свої молитви до ваших. Як я за вас хвилююся! Я знаю всі наслідки своєї поради, але повинен перед вами й перед собою дати її вам. Бог наш владика, дійся ж його воля.

Дуже погано пригадую, пане, все те, що він казав мені. Тепер, коли порівнюю його слова так, як я їх вам оце переказала, з тим страшним ураженням, що вони справили на мене, то схожості не бачу ніякої. Але це через те, що вони тут незв'язні, порізнені, до того ж і бракує в них багато такого, чого я не запам'ятала, бо не розуміла цього виразно й не надавала та й не надаю ніякої ваги тому, на що він нарікав якнайгірше. Наприклад, що такого дивного вбачав він у сцені коло клавесину? Хіба немає людей, що на них музика справляє величезне враження? Мені самій казали, що від деяких арій, від деяких мотивів я змінююсь на обличчі — тоді я зовсім не при собі, не тямлю, що зі мною діється, але ж якщо то гріх? Чому ж не статися такому з моєю настоятелькою, яка попри свої безумства й несталість була, безперечно, однією з найчуліших жінок у світі? Вона не могла без плачу вислухати жодного, хоч трохи зворушливого оповідання; коли я розказувала їй свою історію, мені самій шкода її було, так вона журилася. Чому ж він не привинює їй тоді її спочутливість? А сцена вночі, кінця якої він чекав зі смертельним жахом… Певна річ, це людина занадто сувора.

У всякому разі, я достоту виконала його наказ, безпосередній наслідок якого він, мабуть, завбачав. Вийшовши зі сповідальні, я впала ниць перед олтарем. У голові моїй паморочилось від страху. Я пробула там до вечері. Занепокоєна тим, що зі мною діється, настоятелька звеліла покликати мене, але їй відповіли, що я молюся. Вона кілька разів з'являлася на порозі хору, але я вдавала, що не помічаю її. Подзвонили на вечерю. Я ввійшла до трапезної, похапцем повечеряла, а коли вечеря скінчилася, відразу ж повернулася до церкви, до зали ввечері не вийшла, не пішла й до келії тоді, коли всі розходилися спати. Настоятелька знала, що зі мною сталося. Глупої ночі, коли в монастирі запала тиша, вона прийшла до мене. У моїй уяві постала та подоба, в якій показав мені її духівник, я задрижала, не зважилася глянути на неї, — мені здавалося, що побачу її з огидним обличчям, геть оповиту полум'ям, і я проказувала в душі: «Satana, vade retro, apage, satana. Заступи мене, Боже, прожени від мене цього демона».

Вона стала навколішки і, помолившись якийсь час, спитала мене:

— Що ви тут робите, Сюзанно?

— Ви бачите, паніматко.

— Знаєте, котра зараз година?

— Так, паніматко.

— Чому ви не пішли до келії належної години?

— Бо готувалася до завтрішнього великого свята.

— Так ви гадаєте пробути тут цілу ніч?

— Так, паніматко.

— І хто вам це дозволив?

— Мені наказав це духівник.

— Духівник не має права наказувати проти монастирського статуту. А я наказую вам іти й лягти спати.

— Це він наклав на мене спокуту, паніматко.

— Ви заміните її на щось інше.

— Не в моїй волі вибирати.

— Ідіть, дитино моя, — сказала вона. — У церкві холодно, ще занедужаєте. Молитиметесь у себе в келії. — І хотіла взяти мене за руку, але я відсахнулась від неї. — Ви жахаєтеся мене, — мовила вона.