Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Ні, паніматонько.

— То помолімося ж іще трохи, люба дитино, й ходімо.

Я знову почала благати її, щоб дозволила мені перебути ніч у церкві. Вона погодилася за умови, що цього більше не трапиться, і пішла.

Я стала пригадувати те, що вона казала мені, просила Бога просвітити мене, поміркувала і, усе зваживши, вирішила, що хоч і однієї ми статі, але щось непристойне може бути, принаймні у способі, як вона виявляє свою приязнь; що отець Лемуан, людина сувора, перебільшує, мабуть, усе, але його порада уникати з обачності надмірної настоятельчиної фамільярності — це порада добра, і я постановила додержувати її.

Уранці черниці, зійшовшись до церкви, застали мене на моєму місці. Усі вони запричастилися на чолі з настоятелькою, і це до кінця переконало мене в її безневинності, але не змінило моєї постанови. До того ж багато чого бракувало, щоб я почувала до неї такий потяг, як вона до мене. Я мимоволі порівнювала її з моєю першою настоятелькою — яка різниця! Не було ні того благочестя, ні тієї поважності, ні тієї гідності, ні того запалу, ні того розуму, ні тієї любові до ладу.

Протягом небагатьох днів сталися дві великі події: по-перше, я виграла позов проти льоншанських черниць — їм присудили сплачувати монастиреві св. Євтропії, де я була, пенсію відповідно до мого вкладу; по-друге, у нас змінився духівник. Про це мені повідомила сама настоятелька.

Тим часом я ходила вже до неї тільки з кимось і вона вже не приходила сама до моєї келії. Вона завжди шукала мене, але я її уникала. Вона це помічала і докоряла мені. Не знаю, що саме діялося в її душі, але, мабуть, щось незвичайне. Уночі вона вставала й ходила коридорами, надто ж моїм. Я чула, як вона никає сюди й туди, спиняється коло моїх дверей, нарікає, зітхає. Я тремтіла й забивалась у ліжко. Удень, коли я була на прогулянці, в робітній кімнаті, в залі відпочинку, вона цілими годинами нишком поглядала на мене. Вона вистежувала мене скрізь: коли я йшла вниз сходами, вона чекала мене внизу, коли я виходила вгору, вона вгорі чекала. Одного разу вона спинила мене, почала мовчки дивитися на мене. З очей у неї рясно потекли сльози, потім вона раптом упала переді мною і, стискаючи руками мені коліно, сказала:

— Жорстока сестро, проси в мене моє життя, я віддам його тобі, але не уникай мене, я не можу жити без тебе…

Мені шкода її стало. Очі в неї потьмяніли, вона схудла, змарніла. Це ж була моя настоятелька, була біля моїх ніг, припавши головою до мого коліна, яке обіймала. Я простягла їй руки, вона палко схопила їх, цілувала, потім дивилась на мене, цілувала їх знову, і знову на мене дивилась. Я підвела її. Вона хиталась, насилу йшла. Я провела її до неї в келію. Коли відчинили двері, вона взяла мене за руку й потягла злегка, щоб і я зайшла, але не казала мені нічого й не дивилася на мене.

— Ні, ні, паніматонько, — сказала я їй, — адже я зареклася перед собою. Так воно краще для вас і для мене. Я надто багато місця відбираю у вашому серці, а то втрата для Бога, якому ви повинні віддати все своє серце.

— Чи вам же дорікати мені цим?..

Я силкувалася, розмовляючи з нею, визволити свою руку з її руки.

— Так ви не хочете зайти? — спитала вона.

— Ні, паніматонько, ні.

— Не хочете, Сюзанно? Ви не знаєте, до чого це може призвести, ні, не знаєте. Я помру через вас…

Останні слова викликали в мені зовсім протилежне почуття, ніж вона сподівалась: я притьмом висмикнула свою руку й утекла. Вона повернулась, глянула мені вслід, потім зайшла до своєї келії, покинувши двері розчинені, й почала голосно стогнати. Я почула ті стогони, вони великого жалю завдали мені. Одну мить я завагалася, чи далі йти, чи вернутися; проте з почуття якоїсь огиди пішла далі, хоч і важко було мені покидати її в такому стані — я на вдачу спочутлива. Я замкнулася в келії, але почувала себе зле, не знала, до чого взятися, разів кілька пройшла туди й сюди, неуважна й схвильована; вийшла, вернулася, зрештою постукала у двері до своєї сусідки Терези. Вона якраз інтимно розмовляла про щось з однією своєю подругою, молодою черницею.

Я сказала їй:

— Мені дуже прикро перешкоджати вам, люба сестро, але прошу вислухати мене хвилину, маю вам дещо сказати…

Вона пішла зі мною до мене, і я сказала їй:

— Не знаю, що сталося з нашою матір'ю-настоятелькою, вона в розпачі. Підіть до неї, може, ви розрадите її…

Вона нічого мені не відповіла, покинула подругу у своїй келії, а сама побігла до настоятельки.

Проте недуга цієї жінки день у день ставала очевидною. Вона стала сумна й поважна. Раптом зникла та веселість, що вирувала в ній, відколи я прибула до монастиря. У всьому запанував найсуворіший лад, службу Божу почали правити з належною гідністю, до приймальні майже зовсім перестали пускати сторонніх, черницям заборонено було вчащати одна до одної, якнайпильніше було відновлено вправи. Зібрань у настоятельки й частувань уже не було, за найлегші провини тяжко карали. До мене ще звертались іноді, щоб дістати пільгу, але я цілковито відмовилася будь за кого просити. Причина цього перевороту всім була відома. Старі черниці на це не сердились, а молоді лютували, поглядали на мене лихим оком, але я була спокійна за свою поведінку й на їхнє дратування та докори не зважала.