Дені Дідро - Жак-фаталіст

Хазяйка. Призволяйтесь, призволяйтесь, пане Жаку, адже в льоху не порожньо… Ось ті правила, скільки пам'ятаю їх:

Не відвідуйте громадських гульбищ, щоб вас не пізнав хто-небудь.

Не приймайте нікого, навіть своїх сусідів та сусідок, бо мусите вдавати якнайглибшу відлюдність.

Завтра ж ви приберетеся святенницями, бо за таких вас повинні мати.

Книжки будуть у вас тільки святобожні, бо коло вас не мусить бути нічого, що могло б вас зрадити.

Добийтесь приступу до приймальні в якомусь монастирі; балаканина тих самотниць не буде нам некорисна.

Познайомтеся найближче з кюре та парафіяльними священиками, бо їх свідчення може знадобитись мені.

Жодного з них не приймайте прилюдно.

Сповідатись і причащатись ходіть щонайменш двічі на місяць.

Знову приберіть собі родинне прізвище, бо воно чесне, а про вас рано чи пізно збиратимуть відомості у вашій провінції.

Уряди-годи ви роздаватимете невеличкі милостині, а самі не братимете милостині ні з якого приводу. Вас повинні мати ні за багатих, ні за бідних.

Прядіть, шийте, плетіть, вишивайте і давайте свою роботу дамам-благодійницям на продаж.

Живіть якнайстриманіше — дві маленькі порції з їдальні та й годі.

Дочка ваша хай ніколи не виходить без вас, а ви без неї. Не нехтуйте ніяким засобом повчати інших недорогим коштом.

Найголовніш, кажу ще раз, щоб у вас ніколи не було ні священиків, ні ченців, ні святенниць.

Вулицями ходіть, опустивши очі долу; у церкві бачте тільки Бога.

Я визнаю, що це життя — суворе, але триватиме воно недовго, і я обіцяю вам за нього чудову нагороду. Поміркуйте ж, і коли ця принука здається вам непідсильною, скажіть щиро. Я не ображусь і не здивуюсь. Забула ще сказати, що годилося б вам виробити святобожницьку мову й добре засвоїти Старий і Новий Заповіт, щоб вас уважали за давніх святенниць. Прикиньтесь янсеністками чи моліністками, як вам до вподоби. А найкраще — тримайтеся погляду свого кюре. Не проминайте при всякій нагоді лютувати проти філософів; кричіть, що Вольтер — антихрист, вивчіть напам'ять твір вашого абата і виголошуйте його при потребі…» Пані де Лапомрей сказала ще: «Я не бачитимусь із вами у вашій господі, я негідна стосунків з такими святими жінками, але не турбуйтесь — ви час від часу приходитимете потай до мене, і ми в дружньому гурті знаходитимемо відраду, а ви нагороду за ваш покутній режим. Але, вдаючи святобожність, не заплутайтесь у ній. Щодо видатків на ваше маленьке господарство, то це моя справа. Якщо мені пощастить здійснити свій план, я вам буду не потрібна. Якщо ж він схибить не з вашої провини, я досить багата, щоб забезпечити вам чесну й кращу долю, ніж те становище, в якому ви перебуваєте зараз. Але передусім — послух, абсолютний послух моїм наказам, інакше я ні за що не відповідаю тепер і не беру ніяких зобов'язань надалі.

Пан (стукаючи по табакерці й дивлячись, котра година). — Ну й жахлива жінка! Не попусти, Боже, мені з такою зустрітися.

Хазяйка. Терпіння, терпіння, ви ще її не знаєте.

Жак. А чи не погомоніти нам тим часом із пляшкою, чудова, чарівна хазяєчко?

Хазяйка. Моє шампанське робить мене кращою у ваших очах, пане Жаку.

Пан. Мені давно вже хочеться поставити вам одне питання, може, й нескромне, але далі вже не можу терпіти.

Хазяйка. Питайте.

Пан. Я певен, що ви народились не в заїзді.

Хазяйка. То правда.

Пан. Що незвичайні обставини привели вас сюди з якогось вищого становища.

Хазяйка. Погоджуюсь.

Пан. Може б, нам відкласти на хвилинку історію пані де Лапомрей…

Хазяйка. Цього не буде. Я охоче розповідаю чужі пригоди, але не свої. Знайте тільки, що я виховувалась у Сен-Сирі [253] Містечко близько Версаля, де того часу був інститут для виховання убогих шляхтянок. , де мало читала Євангеліє і багато — романи. Від королівського абатства до заїзду, що я держу, далеченько.

Пан. Досить, уважайте, що я вас ні про що не питав.

Хазяйка. Поки наші дві святобожниці повчали і добра слава про їхнє благочестя та святість їхніх звичаїв ширилась навкруги, пані де Лапомрей зовні виявляла до маркіза пошану, приязнь і найглибшу довіру. Завжди добре вітала його, ніколи не картала, не нарікала на його хоч би й довгу відсутність. Тож він розповідав їй про свої успіхи, і вона нібито щиро з того тішилась. Давала йому поради в скрутних обставинах, закидала іноді слівце про одруження, але таким незацікавленим тоном, що й гадки не могло бути, що то вона себе має на увазі. Коли маркіз звертався до неї з ніжними та люб'язними словами, що від них годі звільнитися в поводженні із жінкою, яку знав був, вона або посміхалась їм, або пускала їх повз вуха. її послухати, так серце в неї було спокійне і — річ для неї самої неймовірна — вона, мовляв, почуває, що такого друга, як він, досить для щастя в її житті. Та й не першої вона вже молодості, чуття в неї притупились.