Дені Дідро - Жак-фаталіст

Маркіз не проминув спитати в пані де Лапомрей, хто такі оті дві жінки.

— То дві щасливіші від нас істоти. Ви гляньте, які вони напрочуд здорові! Які в них ясні обличчя! Яка невинність і пристойність говорить їхніми устами! Такого не побачиш і не почуєш у наших клубах. Ми жаліємо святенниць, святенниці нас жаліють, і, все зваживши, я схильна гадати, що вони мають рацію.

— То чи не збираєтесь і ви, маркізо, зробитися святобожною?

— Чому ні?

— Стережіться, я не хочу, щоб наш розрив довів вас до такого.

— І воліли б краще, щоб я відчинила двері графові?

— Багато краще.

— І ви мені радите це?

— Не вагаючись…

Пані де Лапомрей розповіла маркізові все, що було їй відомо про ім'я, місце народження, колишній стан і позов двох святобожниць, виявляючи до цього ввесь можливий інтерес та зворушення; потім додала:

— Це дві винятково достойні жінки, зокрема дочка. Ви розумієте, що з таким обличчям тут не бракує нічого, коли захочеш його використати, але вони чесну скромність поставили над ганебний достаток; у них лишилося так тонко, що не знаю вже, як можуть вони існувати. Працюють день і ніч. Зносити вбогість, коли в ній народився, це безліч людей уміє, але перейти з розкоші до скрути, задовольнятися з найпотрібнішого, ще й мати втіху з того — цього я не розумію. Ось що робить релігія. Що б там не казали наші філософи, релігія — річ хороша.

— Надто для нещасних.

— А хто ж не нещасний більше чи менше?

— Ви робитесь святенницею, закладаюсь своїм життям.

— Велика річ утратити його! Наше життя так мало важить, коли порівняти його з майбутньою вічністю!

— Але ви вже говорите, як проповідник.

— Я говорю, як переконана жінка. От, маркізе, скажіть мені щиро: хіба не були б наші багатства нікчемним лахміттям у наших власних очах, якби ми були глибше перейняті чеканням благ іншого життя і страхом його? Погодьтесь, що то неймовірне навіженство — звести дівчину або заміжню жінку, важачи життям у її обіймах, і раптом упасти у вічну муку.

— Проте це щодня робиться.

— Бо віри немає, легковажність.

— Бо наші релігійні погляди мало впливають на наші звичаї. Але, друже, присягаюсь, що ви скільки духу простуєте до сповідальні.

— Це найкраще, що я могла б зробити.

— Та ви божеволієте! Перед вами ще двадцять років гарних грішків, не схибіть їх; а вже потім каятиметесь і хвалитиметеся цим біля ніг священика, якщо вам це до душі… Але поговорімо серйозно. Ваша уява страшенно хмурніє, і це — наслідок огидної самоти, на яку ви знову прирікаєте себе. Послухайте мене, покличте якнайшвидше графчука. Вам тоді не ввижатиметься ні чорт, ні пекло, і ви будете, як колись, чарівна. Ви боїтесь, щоб я не дорікав вам, як ми знову зійдемося; але, передусім, ми, може, й не зійдемося, а ви через недоречний острах позбавляєте себе найсолодшої втіхи. Бути кращою заради мене — справді, я не вартий такої жертви.

— Не це мене стримує…

— Вони говорили ще багато дечого, не пам'ятаю вже.

Жак. Випиймо, хазяєчко, воно відсвіжує пам'ять.

Хазяйка. Випиймо… Пройшовши кілька разів алеями, пані де Лапомрей з маркізом сіли в карету. Пані де Лапомрей сказала:

— Яка я проти неї стара! Коли воно приїхало до Парижа, було ж тільки пуп'янком.

— Ви про дочку тієї дами, що ми зустріли на прогулянці?

— Так. Це мов у саді — зів'ялі троянди поступаються місцем молодим. Ви придивилися до неї?

— Не проминув нагоди.

— Якою вона вам здалася?

— Це голова Рафаелової Діви на тілі його Галатеї. До того ж, який ніжний голос!

— Яка скромність у погляді!

— Яка добропристойність у поводженні!

— І в словах. Жодна дівчина не вразила мене цим так, як вона. Ось наслідок виховання.

— Коли воно має під собою добрий природний ґрунт.

Маркіз зсадив пані де Лапомрей коло її ґанку, і пані де Лапомрей передусім поспішила засвідчити нашим двом святобожницям своє задоволення з того, як вони виконали свою ролю.

Жак. Якщо вони й далі так виконуватимуть, то хоч ви чортом будьте, пане маркізе Арсизький, а ногу собі зломите.

Пан. От би дізнатися, що вони задумали!

Жак. А мені прикро було б — це все зіпсувало б.

Хазяйка. З того дня маркіз став учащати до пані де Лапомрей, яка це помітила, але причини не спитала. Вона ніколи не говорила з ним перша про двох святобожниць, чекала, коли він сам про це заговорить, а маркіз завжди робив це нетерпляче й з кепсько вдаваною байдужістю.

Маркіз. Бачили ви своїх приятельок?