Мишель Монтень - Проби

Ти кривишся на рясноту, я — на скудоту.

Хіть і пересит завдають однакової мороки. Непоступливість коханчина буває прикра; проте її легковажність і приступність, щиро кажучи, ще прикріша. Оскільки нетерплячість і гнів зроджуються з шани, якою ми оточуємо пожадану річ, то вони вигострюють і підсичують кохання; зате ситість плодить відразу — почуття мляве, тупе, сповнене нудьги і сонне.

Тільки обманом утримувать жінка любовника може.

Ось в чім звитяги секрет: зневажати навчися, коханцю.

Нащо здалося Помпеї ховати під личиною свою вроду, як не на те, аби піднести свою ціну в очах коханців? Навіщо затуляти аж по кісточки принади, які кожна хоче показати і які кожен хоче бачити? Чому дами окривають стількома заслонами, накинутими одна на одну, певні частини тіла, осереддя свого, а заодно і нашого жадання? І яке призначення отих бастіонів, що жінки почали недавно споруджати на своїх клубах, як не збуджувати наші апетити, притягувати до себе, ніби відтручуючи?

До верби утікає, та хоче, щоб її я узрів.

То затихла цілком, прикривши тунікою тіло.

Навіщо оті штучки дівочої сором'язливості, отой статечний холод, ота сувора стриманість, та вдавана необізнаність із речами, відомими їм краще, ніж нам із вами, нібито їхнім навчителям ув амурних справах, як не на те, аби збудити у нас хіть перемогти, перебороти, повалити згадані церемонії та перешкоди на шляху нашого жадання? Адже то не тільки задоволення, а й гордощі, що ти спокусив і звабив оту несміливу ніжність і дитинну сором'язливість, змусив здатися на ласку своєму любовному горінню холодну і статечну байдужість. Для чоловіка і справді велика слава взяти гору над неприступністю, цнотою, стриманістю, і той, хто відраює білу челядь від тих штучок, той зрадник і їм і самому собі. Лишається хіба вірити, що їхнє серце тріпоче з жаху, що наші слова ображають їхній чистий слух, що нас ненавидять за них і поступаються тільки нашій брутальності, приневолені лишень ґвалтом. Краса, навіть найосяйніша, не має для нас достатньої сили впливу та смаку без такої приправи. Ось вам приклад: ув Італії, де стільки продажної краси, і то найдивовижнішої, як та краса мусить шукати додаткових викрутів та засобів, аби стати пожаданою; але, правду кажучи, хоч би на що вона бралася, їй усе одно не вдається захоплювати і запалювати, бо вона продажна і приступна всім. Ба навіть і з цнотою так само: з двох рівноцінних здобутків ми вважаємо за прекрасніший і достойніший той, що коштував нам більших зусиль і подолання більших перешкод.

Мудрий божественний Промисел допустив, щоб нашу святу церкву, як ми бачимо, шарпало стільки бур та заколотів, бо, мабуть, праг розбуркати такою змажкою побожні душі й вирвати їх із того зледащіння та сонноти, в які їх занурив тривалий спокій. Якщо порівняти втрати, яких ми зазнали в особі тих, що відпали від неї, із зиском, одержаним завдяки тому, що в нас ніби пробудився новий дух, що в цій вимушеній боротьбі у нас воскресли колишні завзяття і сила, то ще не знати, чи пожиток не переважить шкоди.

Ми сподівалися міцніше зав'язати шлюбний вузол, якщо геть унеможливимо розлучення; але скріпивши пута тим, що накладає на нас примус, ми такою ж мірою попустили і послабили пута, що накладають добра воля та почуття. Навпаки, в Римі саме свобода їхнього розв'язання для кожного, хто цього захотів, так довго утримувала шлюби в шані та безпеці. Римляни більше, ніж ми, дорожилися своїми жінками, наражаючись на небезпеку втратити їх. За цілковитої свободи розлучення спливло п'ятсот із гаком років, перш ніж хтось спробував із неї скористатися:

Те, що вільне, немиле — надить те, що невільне.

Можна тут ще згадати вислів одного старожитнього мудреця: мовляв, кари радше загострюють злочини, ніж виводять їх; вони викликають не бажання чинити добро — то справа розуму та розважань, — а лише намагання не попастися на лиходійстві:

Ширше зараза розходиться, як лихо, гудуть, скоренили.

Не знаю, чи думка ця слушна, але з досвіду знаю, що ніколи громада не добивається успіху таким чином: лад і лагідність звичаїв залежать від якихось інших засобів.

Грецькі історики згадують про аргіпеїв, сусідніх зі Скитією. Вони жили без різок та каральних кийків; їх ніколи ніхто не намагався зачіпати, а хто з чужинців знаходив у них утечище, той тішився у них цілковитою свободою — така була чистота і святість їхнього життя, і що найцікавіше, ніхто не важився її, ту святість, переступити! Не дивно, що до них удавалися, як до мировиків, для розв'язання суперечок, які спалахували серед мешканців околиць.