Мишель Монтень - Проби

Тож: як тут мимоволі не розвіються

Усі турботи й пристрасті?

Але вернімося до суті. Отож я дуже співчуваю гризотам інших і залюбки плакав би за компанію, якби міг плакати бодай з якогось приводу. Якщо я бачу сльози, але сльози щирі, не вдавані, мені одразу збирається на плач. Мертвих, тих я не жалію; я радше їм заздрю; зате від душі жалію умирущих. Мене обурюють не дикуни, які смажать і їдять небіжчиків, а ті, що мордують і переслідують людей ще живих. Навіть на судовій екзекуції, хоч би й найсправедливішій, не можу дивитись спокійно. Хтось сказав, бажаючи посвідчити великодушність Юлія Цезаря: «Він був милосердний, навіть у своїй помсті. Злапавши піратів, які взяли були його в полон і правили викуп, він, хоча перед тим погрожував розіп'яти на хресті, виконав вирок, але спершу звелів їх задавити. Філемона, свого секретаря, який хотів його отруїти, Цезар не катував, а просто завдав на смерть». Хоч би хто був цей римський автор, який смів видавати за свідоцтво милосердя те, що хтось тільки закатруплював своїх кривдників, неважко здогадатися, як його вражали страшливі і шпетні приклади жорстокості, що їх подали римські тирани.

Щодо мене, то всяку додаткову кару перед стратою я вважаю за звичайнісіньку жорстокість; особливо для нас, адже ми повинні дбати, щоб душі відходили на той світ примиреними, а хіба це можливо, якщо пекельні муки доводять до жахливого струсу та розпуки?

Не так давно один полонений вояк, уздрівши зі своєї камери у вежі, як на плацу теслі споруджують риштування і збирається люд, здогадався, що те все робиться для нього, і впав у безнадію. Воліючи за краще заподіяти собі смерть самому, він знайшов поблизу лише старий заржавілий цвях і завдав собі двох сильних ударів у шию, але відчуваючи, що ще живий, вдарив утретє в живіт і знепритомнів. Доглядач, зайшовши до камери, знайшов його в цьому стані, ще живого. Його відлили водою і, аби не гаяти часу, поки він не пустився духу, квапливо зачитали вирок; почувши, що йому мають зняти голову, бранець зрадів, збадьорився, узяв шклянку з вином, яку був відштовхнув, і, дякуючи суддям за несподівано м'який присуд, заявив, що хотів укоротити собі віку з ляку перед жорстокішою карою: побачивши приготування на плацу, він вжахнувся, подумавши, що його візьмуть на муки і закатують на смерть.

Я б рекомендував, аби ці суворі взірцеві покарання, з допомогою яких хочуть тримати люд у карбах, виконували на трупах злочинців. Бо коли бачать, як їх залишають без погребу, або варять у казані, або четвертують, то це справляє неменший ефект, ніж муки, на які прирікають живих людей, хоча наслідок виходить невтішний, ба навіть ніякий, бо як глаголить Господь: вбивають тіло, а потім не можуть більш нічого заподіяти. Євангелія від Св. Луки, голова 12, 4. Недарма і поети з притиском підкреслюють жах отакої картини, навіть за видиму смерть страшнішої:

Це царя спалили, його ж голі кості

По землі втоптали чорною юхою!

Одного дня я був у Римі якраз у день страти Катени, усесвітнього злодюги. Задавили його без жодних емоцій глядачів. Але коли його четвертували, то ледве кат махнув сокирою, як серед люду почулися скрики та зойки, буцім кожне висловлювало співчуття людському падлу.

Це несвітське звірство можна дозволити собі до останків, а не до живої істоти. Десь у такому дусі вчинив Артаксеркс: пом'якшуючи суворість давніх законів у Персії, він велів, аби шляхту, винну у службовому нехлюйстві, роздягали й замість батожити саму (як заведено було досі) шмагали лишень її шати. Так само, замість добряче чубити провинників, з їхньої голови лише високі шапки збивали.

Побожні єгиптяни вважали, що вони догоджають Божому правосуддю, офіруючи йому свиней, зображених на мальовидлах: справді смілива вигадка — бажати мальовидлом або тінню речі віддати належне Богові, найвищій у світі істоті!

Я живу в добу, коли довкола нас аж роїться від прикладів неймовірної лютості, а все це через розіпсілість, спричинену горожанськими війнами. У всіх старовинних хроніках не знайти нічого страшнішого за те, що ми бачимо щодня. Але до цієї жорстокості я так і не принатурився. Я ледве міг припустити, перш ніж побачив навіч, що є такі іроди, які раді вбивати задля самої втіхи морду, які раді рубати і сікти на капусту інших людей і насталюватися у вигадуванні небачених мук та нових одмін душогубства, і то без ненависті, без пожитку, аби лиш насититися втішним для них видовиськом корчів і дриґів, жалісних зойків і репету горопахи, що конає в муках. Ось найвищий пункт, якого може досягти лютість: Щоб людина, ні гнівом, ні страхом не підсичувана, убивала іншого, лиш коби на це любувати. Сенека. Листи, 90.