Мишель Монтень - Проби

Якщо є якийсь направду природний закон, себто якийсь інстинкт, повсюдний і одвічний, притаманний і звірям і людям (що, звичайно, не є чимось безперечним), то, як на мене, після властивого всякій звірині намагання оберігати себе й уникати всього шкідливого, на другому місці стоїть любов породителів до свого плоду. А що природа начебто прищепила нам це чуття, дбаючи про подальший плідний розвій світу, то не дивина, що любов у відповідь дітей до отця-неньки не така глибока.

До цього слід приточити Аристотелеве спостереження: той, хто робить комусь добро, кохає його дужче, ніж тамтой кохає його; віритель любить свого боржника більше, ніж боржник його; так само, як усякий майстер більше любить свій витвір, ніж цей останній, бувши обдарований чуттями, любив би його самого. Адже ми найдужче дорожимо своїм буттям, а буття полягає в русі та дії, отож кожен із нас певним чином живе у своєму витворі. Хто творить добро, доконує тим самим гарного і чесного учинку, а хто приймає добро, робить лише щось корисне. Тим самим корисне куди менш любе, ніж чесне. Чесність стала і тривала, для чесняка вона джерело постійної втіхи. Пожиток легко губиться і зникає, і пам'ять про нього не така свіжа та солодка. Нам дорожча та річ, яка більше нам коштувала, давати важче, аніж брати.

Якщо Бог обдарував нас якимсь хистом розуміння, аби, мов ті звірі, не підпадали по-невільничому під повсюдні закони і застосовували їх на власний розсуд, вольною волею, то нам, безперечно, слід скорятися простим велінням природи, але не давати нарвати на себе її ярмо: нашими нахилами повинен керувати лише розум. Щодо мене, то я аж надто несприйнятливий до тих нахилів, пробуджуваних у нас без повеління та посередництва розуму. Я не годен зрозуміти, як можна пройматися любов'ю до нарожденців, позбавлених ще душі і виразних тілесних форм, через які ми мали б дух за ними ронити. Отож я був далеко не в захваті, коли їх няньчили біля мене. Справжня і статечна прихильність повинна зроджуватися і зростати у міру пізнання малят; отоді-то, якщо вони того варті, природна схильність розвивається водночас із розважливою любов'ю; натомість, якщо вони не варті любові, ми повинні судити про них, незмінно керуючись розумом і всупереч натуральному потягові. Отже часто й густо діється навпаки: здебільша пустощі, забави і витівки наших діток тішать нас більше, ніж їхні зрілі вчинки, буцімто ми їх кохаємо для розваги, буцімто вони не люди, а якісь мавпулі. І нерідко той, хто щедро обсипає цяцьками їхнє дитинство, потім дедалі скорочує украй видатки на них у старшому віці. Ба, може навіть видатися, ніби ми їм заздримо, спостерігаючи, як вони радіють життю, коли нам уже пора з ним розлучатися, і ці заздрощі змушують нас бути щодо них скупішими і стриманішими. Нас злостить, що вони наступають нам на п'яти, мовби підохочуючи нас до відходу. Та якщо цього боятися (адже за природним порядком речей вони справді не можуть ані існувати, ані жити інакше, ніж коштом нашого існування та життя), то навіщо тоді плодити дітей?

Щодо мене, то я вважаю жорстоким і несправедливим не ділитися з дітьми своїм майном, не допускати їх до своїх благ і родинних рад, коли вони вже доросли до них; а також не бажати обмежити себе в чомусь та урізати власні вигоди, аби забезпечити їхні потреби, бо нащо ж ми тоді привели їх на світ? Кривдно дивитись, як старий, зламаний і напівживий батько заживає сам, гріючись при коминку, своїх дібр, яких би стачило для утримання і влаштування численних дітей, і змушує їх, за браком коштів, марнувати найліпші літа, без просування по громадській службі та примноження і зміцнення зв'язків. Він доводить їх до розпуки і спонукає будь-яким шляхом, навіть геть-то ганебним, забезпечувати себе. Свого часу я бачив чимало молодиків із зацних домів, таких запеклих злодіяк, що жодною карою не можна було їх спинити. Знаю одного такого з порядної родини, з яким я, на просьбу його брата, вельми шанованого і чесного шляхтича, мав розмову з цього приводу. Сіромаха щиро зізнався мені, що втягся у це лайдацтво через батькову черствість та скнарість і тепер нічого з собою не вдіє, рука сама пнеться, як де що погано лежить. Справді-бо, незабаром його злапано на тому, що він украв персні в однієї дами, на чиєму вранішньому виході був присутній. Це нагадало мені оповістку, почуту від ще одного шляхтича, який так прилюбився до цього ремесла, що згодом, успадкувавши маєток і постановивши занехаяти цю забаву, не міг уже не поцупити в крамничці якогось потрібного йому товару з наміром розплатитися згодом. І ще багато я бачив таких, погрузлих і зашкарублих у цій нецноті, аж навіть своїх приятелів вони обкрадали, щоправда, обіцяючи собі пізніше повернути. Я гасконець, а проте нема пороку, який був би мені чужіший. Я ще дужче ненавиджу його душею, аніж розумом. Навіть у думці я ніколи не замірявся щось у когось украсти. Наша провінція з цього погляду злодійкуватіша за інші французькі землі, дарма що ми не раз були свідками в наші дні, як до рук правосуддя потрапляли зацні роди з інших провінцій, зганьбивши себе хапанкою. Маю підозру, що до цих гріхів почасти причетне й батьківське безпутство.