Мишель Монтень - Проби

У деяких землях Гишпанських Індій чоловікам заборонялося женитися до сорока років, зате жінкам дозволялося виходити заміж уже десятилітніми. Шляхтичеві, якому тридцять п'ять, ще не пора поступатися місцем своєму двадцятилітньому синові: це саме той зоряний для нього час, коли він подорожує або воює чи розважається при дворі свого володаря. Він потребує сам своїх прибутків; звісно, він мусить щось від себе й відривати, але знати міру, аби це не обтяжувало його самого. До такого шляхтича цілком можна прикласти відповідь, яка зазвичай не сходить з уст батьків: «Не хочу роздягатися перше, ніж ляжу спати».

Але батько, пригнічений літами та неміччю, позбавлений через свої болячки та безздоров'я змоги спілкуватися з людьми, кривдить і себе і своїх, тремтячи над своїм добром. Якщо він розсудливий, йому з доброї волі годилося б таки роздягтися перше, ніж покластися в ліжко, — не до сорочки, а лише до теплого халата, а решту добутків, які йому ні до чого, з дорогою душею пороздавати тим, кому вони в силу природного закону мають належати. Цілком слушний захід — передати їх у користування чад, якщо сама природа позбавляє його змоги втішатися життям; інакше бути неприязні та заздрощам. Найкращим учинком цезаря Карла V було його вміння — за прикладом деяких старожитніх мужів до пари йому — визнати, що розум велить нам роздягтися, якщо наші шати обтяжують нас і заважають нам, і що слід лягти, якщо ноги вже нам мліють. Він зрікся своїх посілостей, почестей та потуги на синову користь, відчувши, що йому самому вже не з руки провадити справи з колишньою твердістю й завзяттям.

Випряжи вчасно коня, що старіє, бо хай лиш спіткнеться —

Тут же його й засміють, коли важко ловитиме віддих.

Це невміння вчасно зупинитися й відчути крайню зміну, якої вік із конечності доконує у душі та тілі (як на мене, однаковою мірою, якщо душа не терпить ще дужче, ніж тіло), нівечить славу багатьох великих людей. На своєму віку я бачив і знав особисто чимало видатних людей, і деякі з них перед моїми очима дивовижним чином підупадали у своїй колишній мудрості, якою славилися замолоду. Не байдужий до їхньої честі, я волів би, щоб вони жили собі любісінько в домовому затишку, звільнені від державних і військових посад, які були вже не на їхні зуби. Я колись учащав у гості до одного шляхтича-вдівця, сухогриба, але ще бодренного. Він мав купу дочок на порі і сина, якому настав час виходити у світі: це змушувало до всіляких видатків та влаштування прийнять. Господареві це було не до шмиги — не тільки через зайві трати, а ще й тому, що з огляду на свої літа обрав собі триб життя дуже відмінний від нашого. Одного дня, сміленько, як зазвичай, я нараяв йому звільнити для нас місце і віддати синові головну садибу (тільки вона була належно впорядкована й обладнана), а самому перебратися до сусідньої маєтності, де ніхто не колошкатиме його спокою, бо інакше, враховуючи ситуацію з дітьми, йому не уникнути нашої докучливої присутності. Він послухався і відтоді не мав клопоту.

Та це не означає, що не можна забрати назад прав, переданих дітям. Я готовий відступити їм (я, хто небавом сам опиниться у шкурі діда) право на користування домом і маєтками, але під умовою, що відкличу його, якщо вони дадуть до цього привід. Я готовий дозволити їм користуватися всіма моїми статками, як це стане для мене обтяжливим; одначе загальне порядкування ними я зоставив би за собою тією мірою, яка була б для мене бажана. Я завше вважав, що для підтоптаного батька має бути великою втіхою самому прилучати дітей до справування і мати змогу, поки живий, вберігати їх від помилок, вділяти їм, виходячи з власного досвіду, порад і пересторог, самому передавати честь і лад свого дому до рук спадкоємців і завдяки тому всьому бути певним, що в майбутньому вони його не підведуть. Ось чому я не хотів би цуратися їхнього товариства, а, навпаки, прагнув би бути біля них і тішитися, наскільки дозволить мій вік, їхніми радощами та веселощами. Навіть не живучи серед них (а так воно, певно, й було — інакше я зводив би на пшик їхні втіхи і товариство докуками свого віку та своїх хвороб, а ще я мусив би ламати правила та звички свого нового життя), я принаймні намагався б жити поблизу них, ув окремому крилі, не найпараднішому, але найзручнішому. І декан святого Іларія в Пуатьє, якого я бачив кілька років тому, тут мені не приклад: через свою меланхолійну вдачу він так пустельникував, що перед тим, як я вступив до його келії, він уже двадцять два роки ні разу не покидав її ані на крок, хоча був здоровий нівроку, хіба що трошки побухикував. Заледве раз на тиждень він дозволяв себе відвідати; сидів невилазно під замком сам-один. Тільки раз на день служник приносив йому їду — зайде і зразу вийде. Він тільки й робив, що снував по келії або читав якусь книжку (залюблений трохи в письменство), затявшись тут і очі склепити, що у короткім часі його й спостигло.