Мишель Монтень - Проби

Хай нічого людського собі за чуже не вважає.

Поети, які роблять зі своїми героями все, що їм заманеться, не важаться позбавити їх здатності плакати:

Так він крізь сльози промовив і флоту пустивши повіддя.

З поета досить того, що він поскромлює і втишує нахили свого героя, але здолати їх він не годен. Навіть сам Плутарх, такий мудрий і тонкий суддя людських учинків, згадавши про Брута і Торквата [101] Манлій Торкват (IV ст. до Р. X.) — римський політичний діяч. , убивць власних дітей, висловив сумнів, чи цнота може зайти аж так далеко і чи ці люди не діяли, засліплені іншою пасією. Усі вчинки, що вибиваються за звичні межі, трактуються у світлі від'ємному, бо нам не до мислі ні те, що вище за наш смак, ні те, що нижче за нього.

Даймо спокій стоїкам, які поклоняються гордині. Але коли навіть у філософській школі, з усіх шкіл найгнучкішій, ми чуємо такі похвалки Метродорові [102] Метродор Хіоський (330–278 до Р. X.) — давньогрецький філософ. : Я впіймав і запопав тебе, фортуно; закрив для тебе усі входи й виходи, щоб ти не здоліла добратися до мене. Цицерон, Тускуланські розмови, V, 9; або коли Анаксарх [103] Анаксарх (IV ст. до Р. X.) — філософ-скептик, Пірронів учитель. , на розказ Нікокреона, кіпрського тирана, кинутий у кам'яну ступу і катований ударами залізного товкача, не перестає вигукувати: «Товчіть, товчіть, скільки подужаєте, не Анаксарха трощите, а його оболонку»; або коли ми чуємо, як наші мученики з полум'я волають до тирана: «Цей бік уже спечений, край і їж, м'ясо готове»; або коли у Йосифа ми читаємо, як дитя, геть розшарпане гострими щипцями і проткнуте шипухами, все вперто не схиляє голови перед Антиохом і твердим, мужнім голосом кричить: «Тиране, ти марнуєш час, бо я добре маюся. Де той біль, де ті муки, якими ти погрожував мені? Не на того напав! Моя стійкість завдає тобі більше муки, ніж мені твоя жорстокість; о підлий людоморе, ти млієш, а я кріпну; змусь мене скаржитися, змусь мене відступити, змусь мене піддатися, якщо зможеш; додай відваги твоїм полигачам і катам; у них уже серце упало, їм уже несила; озброй їх і розігрій»; — коли ми довідуємося про те все, то треба визнати, що в душах цих людей щось таки зайшло, що їх пойняло якесь шаленство, аж ніби вже святе. А коли ми натрапляємо на такі відгуки стоїків: «Я волію бути безумцем, аніж розпусником (Антистенові [104] Антистен (444–379 до Р. X.) — філософ-кінік. слова); коли Секст запевняє нас, що воліє шаленіти радше з болю, ніж із розкошів; коли Епікур мовби плекає і викохує свою подагру, відмовляється від спокою та здоров'я, з легким серцем пристає на будь-які страждання, гордуючи слабким болем і накликаючи лютіші та гостріші муки, гідніші його особи:

Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий

Або запінений дикий кабан на путі нагодився.

хто не згодиться з тим, що це об'яви розшалілого духу? Душа наша не зугарна сягнути зі свого сідала аж так високо; їй доведеться опустити його і, заївши вудила, порвати людину під такі небеса, що згодом вона сама дивуватиметься власному подвигу. Так у потребі воєнній запал битви штовхає іноді хоробрих вояків на таке зухвальство, що пізніше, спам'ятавшись, вони самі собі великим дивом дивуються: так поети часто проймаються здумінням перед власними творами і не пам'ятають, яким шляхом домоглися такого натхнення, це і є той душевний стан, що його звуть захватом і нестямою. І як Платон твердить, що марно спокійна людина стукає у двері поезії, так само й Аристотель запевняє, що жодна виборна душа не вільна від домішки безумства. Цілком слушно він називає безумством всяку, ба навіть найпохвальнішу, вихватку, що перевищує нашу тяму і наш суд. Адже мудрість — це вміння панувати над своєю душею, якою вона керує обачно, тактовно і відповідально. Платон зазначає, що здатність до пророцтва перевищує наші сили, бо пророк має виходити з себе, бо наш ум має бути потьмарений сном чи хворобою або ж витіснений якимсь натхненням, що зійшло з неба.

Якось, подорожуючи, ми з сіром де Лабрусом, моїм братом (а діялось це під час наших горожанських воєн), спіткали одного статечного шляхтича. Він був прихильник ворожого нам сторонництва, але я і гадки про це не мав, бо він підшивався під наше. Найгірше у таких війнах те, що карти в них перемішані: противник не різниться від вас жодною виразною ознакою, ані мовою, ані строєм, він вихований серед тих самих законів, звичаїв і клімату, отож важко не вклепатися, не набрати в халяви. Ось чому я потерпав, як би самому не нахопитися на наші підрозділи там, де мене не знають і де довелося б назвати себе або вскочити у ще гірший клопіт, як це вже одного разу зі мною було. Внаслідок такого непорозуміння я втратив не тільки своїх людей та коней, а й свого пахолка, волоського шляхтича, якого я дбайливо викохував і який загинув у розквіті юності, сповнений найрожевіших надій. Але той наш випадковий кумпан був такий розгублений і так страшився при кожній появі комонників або коли ми поминали місто, що тягло руку за королем, аж я врешті здогадався: то була гризота його нечистого сумління. Сіромі видавалося, ніби крізь його маску та хрести на плащі хтось може вичитати загніжджені в його серці таємні заміри. Ось як химерно може озиватися у нас совість! Вона велить нам зраджувати, оскаржувати і поборювати самого себе. Навіть як нема іншого свідка, вона сама свідчить проти нас: