Мишель Монтень - Проби

Тим-то й одружився він пізненько, після повернення з Італії 1528 року, коли йому було тридцять три роки.

Та вернімося до зеленого змія.

Надокуки старощів, які потребують підпори і якогось відсвіження, цілком слушно могли б пробудити в мені хіть навчитися пити, бо це одна з останніх утіх, позосталих по тому, як роки забрали одну по одній решту. Випиваки, знавці цього діла, кажуть, що природне тепло насамперед з'являється в ногах; воно зрідні дитинству. Ногами воно піднімається вгору, в середні ділянки, і, осідаючи там надовго, викликає, як на мене, єдине щире тілесне раювання (інші втіхи бліді супроти нього).

Нарешті, сотаючись угору на кшталт випарів, воно доходить до нашої горлянки і тут робить останню зупинку.

І все ж мені в голові не вкладається, як можна чути й далі насолоду від пиття, коли пити вже не хочеться, як можна навіяти собі штучне і протиприродне бажання пити надміру. Мій шлунок був би на таке нездатний: він може вмістити лише те, що йому необхідне. Я звик пити лише під час їди — ось чому під кінець завжди п'ю найбільшу кварту. А що на старощах наше піднебіння послаблене якимось катаром чи спотворене іншим ґанджем, то вино видається нам ліпшим мірою того, як ми споліскуємо і прочищаємо ним наші пори: принаймні я не пам'ятаю такого, щоб воно мені по-справжньому смакувало з першого ковтка. Анахарсіс [99] Анахарсіс — цей скитський мудрець одвідав Атени за Солона (VI ст. до Р. X.). дивувався, що греки наприкінці трапези пили з більших коряків, ніж на її початку. Як на мене, це робилося з тієї самої причини, з якої й німці починають наостанку змагатися, хто кого переп'є. Платон забороняв дітям пити вино до вісімнадцяти і забороняв напиватися раніше, ніж у сорок років; тим же, кому за сорок, він рекомендував утішатися вином досхочу і щедро поклонятися Діонисові, що приборкує і втишує жагу, подібно до того, як вогонь топить залізо. Ба, у своїх Законах він вважає такі учти корисними (аби лиш застільний голова стримував бешкетників), адже сп'яніння — то гарне і непомильне випробування вдачі людської; до того ж, воно може бути вельми помічне для літніх людей: може так їх збадьорити, аж вони затанцюють або заспівають, чого б не зважилися зробити по тверезому. Вино здатне загартувати душу й тіло. Одначе Платон схвалює такі обмеження, почасти запозичені ним у картагенців: слід утримуватися від вина у військових походах; кожному урядовцю і кожному судді не можна брати ані краплі в рота при виконанні своїх повинностей та розв'язанні державних справ; пити не слід ні в денні години, відведені для інших справ, ані тієї ночі, коли бажають зачати дитину.

Кажуть, філософ Стільпон [100] Стільпон (380–300 до Р. X.) — давньогрецький філософ. , пригнічений старощами, навмисне пришвидшив свій кінець, надуживаючи вином. З тієї самої причини, але не своєю волею, згас уже хирий Аркесилай. Водночас давнина нам лишила потішну загадку: чи піддається душа мудреця дії вина?

А задуму жени, не замикайся в ній!

На яку тільки дурість не наражає нас надмірний гонор! Найстатечнішій душі треба дбати про те, щоб твердо стояти на ногах і не гримнути додолу через власну кволість. Між тисячами душ нема жодної, яка бодай хвилю у своєму житті трималася б міцно і певно, і навряд чи здатна душа за своєю природною властивістю бути такою. Якщо додати до цього сталість, то це вже, вважай, найвищий щабель досконалості; я маю на увазі, якщо ніщо її не похитне, а це залежить від тисячі випадковостей. Великий поет Лукрецій даремно філософує і натужує дух; хіба не стратив він розуму від приворот-зілля? Чи ви гадаєте, ніби грець не побив би Сократа з таким самим успіхом, як простого собі парубка? Декотрих хвороба доводила до того, що вони забували, як їх звати, іншим легка рана забивала памороки. Бо і найбільший мудрець усе-таки зостається людиною; а чи є щось вразливіше, нікчемніше, зникоміше? Мудрість нітрохи не гартує нашої природи:

Блідістю й потом рясним одночасно береться людина

Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає

Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,

Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна від жаху.

Людина не може не кліпати очима, як на неї замахуються. Вона не може не тремтіти, мов дитина, опинившись на краю провалля. Природа не утрималась від того, щоб не зберегти за собою ці незначні ознаки своєї переваги, нездоланні ні для нашого розуму, ні для стоїчної чесноти, аби нагадати людині про її смертність і малість. Вона блідне з тривоги, червоніє з сорому, ячить від кольок як не гучним і розпачливим зойком, то хрипким і зламаним голосом: