Мишель Монтень - Проби

Кожному пахне власне гівенце.

На карку у нас нема очей. Сто разів на день сміємося ми з самих себе з приводу того, що підмічаємо у сусіда, у іншому осуджаємо ті вади, які ще наочніші у нас самих, де ми ними ж захоплюємося з дивовижною безсоромністю і непослідовністю.

Ще вчора я був свідком того, як один чоловік, розсудливий і люб'язний, вельми забавно і справедливо висміював глупоту іншого, який усім набридає розмовами про свій родовід та аристократичне покревенство — при цьому і те і те в достатній мірі несправжнє (найохочіше пускаються в такі розмови саме ті, чий аристократизм вельми сумнівний). Але якби насмішник глянув на себе збоку, він зауважив би, що і він не менш докучливо і вперто виставляє всім напоказ знатність і родовитість своєї малжонки. О докучлива зарозумілість, якою дружину озброює її власний муж! Якби вони розуміли латину, їм би треба було процитувати:

Чухрай: як сама недостатньо яриться, яри її сам.

Я не стверджую, що осуджувати може лише людина бездоганна, бо тоді ніхто б не осуджував. Не вважаю навіть, що той, хто осуджує, має бути неодмінно непричетний до того самого гріха. Я маю на увазі, що, осуджуючи вади іншої людини, про яку зараз ідеться, тим самим аж ніяк не позбавляємо себе від внутрішнього суду. З боку того, хто не годен справитися зі своїм внутрішнім пороком, я вважаю за честолюбне прагнення вилікувати від нього іншу людину, в якої лихе насіння, може, не так глибоко і зловредно укорінилося. Не вважаю також за правильне відповідати тому, хто мені дорікає, що і він сам винен у тому ж гріхові. Чи не все це однаково? Докір зостається справедливим і корисним. Якби у нас був добрий нюх, наші власні нечистоти мали б здаватися нам ще смердючішими. Сократ гадав, що коли якась людина, його син і хтось йому сторонній виявляються однаково винними у якомусь ґвалті чи зневазі, винний повинен вимагати у правосуддя справедливої кари передусім самому собі, потім своєму синові і нарешті третьому, сторонній для нього людині. Якщо цей припис занадто суворий, то принаймні кожний, хто в чомусь винний, повинен судити судом особистого сумління в першу чергу самого себе.

Відчуття наші є для нас безпосередніми, первісними суддями, що сприймають всі навколишні речі за зовнішнім враженням. Нема чого дивуватися тому, що в усіх царинах суспільного життя спостерігається таке безперервне багатоманітне змішання всіляких церемоній і чисто зовнішніх форм поводження і що саме в них найповнішим і найдійовішим чином проявляється всякий громадський лад. Адже ми завжди маємо діло з людиною, а природа людська в основі своїй тілесна. Хай ті, хто за останні роки прагнули утвердити релігію споглядальну і безобрядну, не дивуються, що є люди, які вважають, що ця релігія розтанула б і розтеклася у них між пальцями, якби вона не трималася серед нас більше тому, що стала знаком, іменем і знаряддям громадського неладу і поділу на партії, ніж за своїми внутрішніми якостями. Те саме і в наших диспутах: важливий вигляд, шати і високе становище промовця часто змушують вірити словам порожнім і безглуздим. Нікому і на думку не спаде, що у людини, такої шанованої і поважаної, нема за душею нічого, окрім поваги юрби, і що людина, якій доручається стільки справ, такій зарозумілій і пихатій, не більш уміла, ніж якась інша, що низько кланяється їй і нічиєю довірою не обтяжена. Не тільки слова, а й міни таких людей беруться до уваги, з ними рахуються, і кожен старається витлумачити їх у найкращий і найдокладніший спосіб. Якщо вони знижуються до бесіди зі звичайними людьми і їм доводиться вислуховувати щось, окрім виразів поштивого схвалення, вони розчавлюють вас авторитетом свого особистого досвіду: вони, мовляв, чули, бачили, робили то-то і то-то. Ви просто роздавлені кількістю прикладів. Я охоче заперечив би їм, що, скажімо, цінність досвіду, винесеного лікарем, полягає зовсім не в удалій практиці, не в простому обліку чотирьох вилікуваних чумних і трьох подагриків, і що досвід його нічого не доказує, якщо він не зумів добути з нього ніякої загальної думки і не може переконати нас у тім, що став краще розуміти своє діло. Так, у концерті ми чуємо не лютню, спінет чи флейту, а співзвуччя цих інструментів, разом узятих, те, що створюється їхньою взаємодією. Якщо мандри, здійснені важливими особами, і високе становище пішли їм на користь, хай вони доведуть це нам розвитком своєї здатності судження. Недостатньо накопичити досвід, треба його зважити і обговорити, треба його переварити й обдумати, щоб добути з нього всілякі доводи і висновки. Ніколи не було стільки істориків, як у нашу добу. Слухати їх завше добре і корисно, бо в складі їхньої пам'яті ми знайдемо для себе багато прекрасних і потрібних суджень і повчань. У житті це, звісно, велика нам підмога. Але не до цього ми зараз змагаємо — ми хочемо переконатися, чи достойні похвали самі по собі ці оповідачі і літописці подій.