Мишель Монтень - Проби

Якої ще можна бажати перемоги, коли ви переконали противника, що йому нема сенсу далі з вами тягатися? Якщо перемагає та теза, яку ви боронили, у виграші істина. Якщо перемагає ясність і стрункість вашої розправи, у виграші ви самі. Мені здається, що у Платона та Ксенофонта Сократ веде суперечку радше задля користі своїх противників, ніж задля самого предмета суперечки, радше задля того, щоб Евридем та Протагор [160] Евридем і Протагор — герої Платонових діалогів. пройнялися свідомістю своєї власної нікчемності, ніж міцності свого вчення. Він трактує предмет так, ніби ставить собі важливішу мету, ніж витлумачення такої, себто прагне просвітити уми тих, хто бесідує і кого навчає. Під час ловів спритність і цілеспрямованість наших дій і є власне тією дичиною, за якою ми полюємо: якщо ми ведемо лови зле, невміло — для нас нема вибачення. А вже чи піймаємо ми дичину чи не піймаємо — справа зовсім інша. Бо ми народжені для пошуків істини. Посідання ж нею дано лише високому і могутньому духові. Істина зовсім не прихована, як це стверджував Демокріт, в найглибших безоднях — вірніше буде вважати, що вона царює високо над нами і володіє думкою божества. Світ наш — тільки школа, де ми вчимося пізнавати. Найважливіше не взяти приз, а проявити більше мистецтва у змаганні. Той, хто вістить істину, може бути таким самим дурнем, як і той, хто городить дурницю: бо діло у нас не стільки в тому, що сказано, скільки в тому, як сказано. Я схильний приділяти формі не менше уваги, ніж суті, захисникові діла не менше, ніж самому ділу, як вважав за потрібне Алкивіад.

Мені завше дає утіху читати твори різних письменників, не дбаючи про те, чи багато вони знають: мене цікавить не самий предмет їхній, а те, як вони його трактують. Достоту так само я стараюся увійти у спілкування з тим чи іншим із прославлених умів не на те, щоб він мене вчив, а на те, щоб узнати його самого.

Будь-яка людина може сказати щось, що відповідає істині, але висловити так гарно, розумно, небагатослівно зможуть не гурт. Ось чому дратує мене не сказане невірно через незнання, а невміння сказати це добре. Я перервав багато корисних для мене зв'язків через те, що ті, з ким я був зв'язаний, виявляли цілковиту нездатність до розмови. Навіть раз на рік я не викажу обурення помилками тих, хто від мене залежить, але щоденно у нас відбуваються сутички через дурість і упертість, які вони виявляють у своїх тупих, ослячих поясненнях, вибаченнях і перепросинах. Вони не розуміють, що й чому їм говориш, і достоту так само відповідають, доводячи мене просто до розпачу. Найдошкульніший для мене удар по голові той, який мені завдає друга голова, я ладен радше примиритися з пороками моїх людей, ніж з їхньою нахабністю, докучністю і дурістю. Хай краще вони менше роблять, аби лиш виявляли здатність щось робити; живеш у надії збудити їхню добру волю, але від довбні ні на що надіятися і нема чого чекати.

Але що, як я вважаю речі не тим, чим вони насправді є? Се цілком можливо. І тому я ладен осудити своє нетерпіння і зразу ж сказати, що воно так само порочне у правому, як і в неправому: бо невміння переносити невластиві тобі самому вчинки є завше проявом роздратованості. І, крім того, сказати по правді, нема дурниці більшої, набридливішої і дикішої, ніж обурюватися дурницями, що творяться довкола нас. Бо ця глупота обертається проти нас самих. І певному старожитньому філософові ніколи не бракувало приводів для сліз, як тільки він приглядався до самого себе. Мисон, один із семи мудреців, багато в чому подібний до Тимона та Демокріта, на питання, нам чим він сміється, сидячи на самоті, відповів: «Та саме над тим, що сміюся про себе».

Скільки дурості мовлю я і відповідаю щодня, навіть на свій власний погляд, і наскільки ж цієї дурості більше на думку інших! Якщо через це я сам собі губ не кусаю, що ж роблять інші? Словом, треба жити серед живих людей і не дбати про те, а паче всього втручатися в те, як вода тече під мостом. І правда, чому ми без усякого роздратування бачимо людину кривобоку, клишоногу — і не можемо не скипіти гнівом, спіткавши людину, у якої розум накриво і косо? Джерело цієї лихої злостивості — не стільки провинність, скільки сам суддя. Пам'ятаймо завжди Платонів вислів: «Якщо щось, по-моєму, нездорове, то чи не тому, що це я нездоровий? Чи не сам я в цьому винний? Чи не можна мій докір повернути проти мене самого?» Слова божественно мудрі, що бичують найпоширеніший із людських заблудів. Не тільки докори, які ми робимо один одному, а й наші доводи, і наші аргументи у суперечках переважно можна повернути проти нас самих і вразити нас нашою ж таки зброєю. У старожитніх я знаходжу цьому досить яскраві приклади. Дуже вдало і вельми доречно сказав ось таке слівце той, хто його придумав: