Мишель Монтень - Проби

Годі вести чесну і щиру суперечку з дурнем.

Вплив такого несамовитого радника, як роздратування, згубний не тільки для розуму нашого, а й для сумління. Лайка під час суперечки повинна заборонятися і каратися, як інші словесні злочини. Якої тільки шкоди не спричиняє і не нагромаджує вона, незмінно породжувана злісним роздратуванням. Вороже чуття викликають у нас спершу доводи противників, а потім і самі люди. Ми вчимося у суперечці лише заперечувати, а що кожен тільки заперечує і вислуховує заперечення, це приводить до того, що втрачається, нищиться істина. Ось чому Платон у своїй Республіці позбавив права на суперечку людей з умом ущербним і нерозвиненим.

Навіщо вирушати на пошуки істини із супутником, що не вміє іти так рівно і швидко, як треба? Предмету не завдається ніякої шкоди, якщо від нього відступають, аби знайти правильний спосіб міркувати про нього. Я маю на увазі не прийоми схоластичних силогізмів, а природний спосіб тверезого людського розуміння. До чого все це може привести? Один із суперечників поривається на захід, другий на схід, обидва вони втрачають з виду найголовніше, блукаючи у пущі неістотних частковостей. Після години бурхливого обговорення вони уже самі не знають, чого шукають: один поринув на дно, другий зависоко заліз, третій метнувся вбік. Той чіпляється за одне якесь слово чи порівняння; цей настільки захопився своєю власною промовою, що не чує співрозмовника і віддається лише своєму перебігу думок, не зважаючи на ваш. А третій, усвідомлюючи свою неміч, усього боїться, усе відкидає, з самого початку плутає слова і думки, або ж у розпал суперечки нараз роздратовано вмовкає, напускаючи на себе гордовиту зневагу від досади за своє невігластво або з дурної фальшивої скромності ухиляючись від заперечень. Одному важливо тільки завдавати ударів і все одно, що при цьому він відкриває свої вразливі місця. Другий рахує кожне своє слово, і вони заступають йому доводи. Один діє тільки силою свого голосу і легень. Другий робить висновки, що суперечать його ж власним положенням. Цей забиває вам вуха балаканиною всяких передумов і відступів убік. Той озброєний лише лайливими словами і шукає будь-якого дріб'язкового приводу, щоб розсваритися і тим самим ухилитися від розмови з чоловіком, з яким він не може тягатися умом. І нарешті ще один найменш стурбований розумністю доводів, зате він забиває вас у куток діалектикою своїх силогізмів і діймає формулами свого ораторського мистецтва.

Хто ж, бачачи, який ужиток ми робимо з наук, цих наук, незданих нічого зцілити, Сенека, Листи, 59, не засумнівається в них і в тім, що вони можуть принести якийсь пожиток у житті? Кого логіка навчила розумінню? Де всі її чудові обіцянки? Ні краще жити, ні толковіше міркувати, Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 19. Хіба ринкові торговки оселедцем городять у наших лайках менше дурниць, ніж учені на своїх публічних виступах? Я волів би, щоб мій син учився говорити в якихось шинках, ніж у цих школах для базікання. Найміть магістра вільних мистецтв, погомоніть з ним. Хай би він дав нам відчути весь блиск свого мистецтва, хай би він захопив жінок і жалюгідних невігласів, таких як ми, ґрунтовністю своїх доводів і стрункою логічністю міркувань, хай би він скорив нас, переконав, як йому заманеться! Навіщо людині, що має такі переваги як у предметі своєї науки, так і в умінні міркувати, користуватися в словесній потичці образами, нескромними натяками, гнівливими випадами? Аби скинув він з себе свою ярмулку, мантію, свою латинську вченість, аби не забивав він вам слух найчистішими, найточнішими цитатами з Аристотеля, і ви знайдете, що він не кращий за будь-кого з нас, грішних, а мабуть, і гірший. Мені здається, що з їхніми кучерявими і плутаними речами, якими вони нас морочать, стоїть так само, як з мистецтвом фокусників; їхня спритність діє на відчуття, заволодіває ними, але переконати нас ні в чому не може; окрім цього фіглярства, все у них банально і жалюгідно. Ученості у них не більше, а глупоти нітрохи не менше.

Я люблю і шаную науку, так само як і тих, хто нею володіє. І коли наукою користуються, як треба, це найшляхетніший і наймогутніший зі здобутків роду людського. Але тих (а таких безліченна безліч), для кого вона — головне джерело самовдоволення і певності у власній вазі, чиї пізнання ґрунтуються на добрій пам'яті (сховані у чужій тіні, Сенека, Листи, 33), хто все черпає тільки з книжок, в тих, осмілюся сказати, я ненавиджу ученість навіть трохи більше, ніж цілковите невігластво. У нашій країні і в наш час ученість може бути корисною для кишені, але душі вона рідко щось дає. Для кволої душі вона є важким і нестравним матеріалом, обтяжує і душить її. Душі витончені вона ще більше очищає, просвітляючи і стончуючи їх до того, що в них уже нібито нічого не зостається. Ученість як така, сама по собі, є щось байдуже. Для шляхетної душі вона може бути додатком дуже корисним, для якоїсь іншої — шкідливим і згубним. Точніше було б сказати, що вона річ коштовна для того, хто уміє нею користуватися, але за неї треба платити справжню ціну: в одній руці се берло, у другій — брязкальце. Але ходімо далі.