Мишель Монтень - Проби

Ось чому хвилюють нам душу і скарги вигаданих героїв, а квиління Дідони та Аріадни зворушують навіть тих, хто, читаючи про них у Верґілія і Катулла, не вірять тому, що вони і справді існували на світі. Якщо ми згадуємо навіть про Полемона, про якого розповідають як про своєрідне диво і якого називають як приклад цілковитої нечулості і душевної невразливості, то чи не побліднув також і Полемон, коли його всього лишень укусив злий собака, вирвавши у нього на нозі шматок м'яса. І ніяка мудрість не сягає аж так далеко, щоб усвідомити розумом причину такої живої і глибокої скорботи, що виростає ще більше за безпосереднього спостереження тієї чи іншої сумної події: адже спостерігають наші очі та вуха — органи, здатні відгукуватися лише на зовнішнє і, отже, найменш істотне у явищі.

Чи справедливо, що навіть мистецтва використовують вкладені у нас природою легковірність і недоумство і добувають із них свої вигоди? Оратор, як твердить риторика, лицедіючи у фарсі, званому його судовою промовою, буде зворушений звучанням свого голосу і своїм удаваним хвилюванням і зрештою дасть ошукати себе пристрасті, яку намагається зобразити. Він пройметься справжнім і невдаваним сумом, породженим у ньому фіглярством, потрібним йому, щоб заразити ним і суддів, які від нього залежать ще менше, ніж він сам. Подібне твориться і з тими, кого наймають для участі у похороні з метою подвоїти скорботу цієї урочистої церемонії і хто продає свої сльози і скорботу мірою і вагою; адже попри те, що у виразі свого горя люди обмежуються простим наслідуванням установлених взірців, все ж, як достеменно відомо, пристосовуючись і силуючи себе до певного поводження, вони нерідко з такою самою ревністю віддаються цьому заняттю, що впадають у непідробну скорботу.

Мені довелося в числі кількох друзів пана де Грамона, убитого при облозі Ла-Фера, супроводжувати його тіло до табору обложників у Суасон. Під час цієї поїздки я зауважив, що, де б не проходила наша процесія, люд скрізь зустрічав її з голосінням і плачем і що їх викликало лише враження, створюване нашим сумним походом, бо в юрбі не знали небіжчика по імені.

Квінтиліан говорить, що йому довелося бачити акторів, що настільки зжилися зі своєю роллю людей, пойнятих безмежним смутком, що вони ридали й далі і повернувшись до себе додому; і про себе самого він розповідає, що, поставивши собі мету заразити когось сильним почуттям, він не тільки заливався слізьми, а й лице його покривала блідість, і вся його подоба ставала подобою людини, обтяженої справжнім стражданням.

В одній місцевості біля підніжжя наших гір сільські жінки уподібнюються тим священикам, які одночасно виконують обов'язки і самі собі відповідають за півчака, або, роз'ятрюючи у собі тугу за померлим чоловіком, згадують і заявляють до слуху всім і про його нецноти і вади, роблячи це задля того, щоб урівноважити другими перші і відвернути себе від скорботи до презирства; і вони чинять краще за нас, коли ми стараємося щосили у разі смерті ледве відомої нам людини віддати їй вперше спалі на думку і при цьому фальшиві похвали: не бачачи її більше серед живих, ми перетворюємо її на геть іншу істоту проти тієї, якою вона нам уявлялася, коли ми її бачили серед нас, як нібито жаль відкрив нам у ній щось таке, чого ми колись не знали, і сльози, омивши нашу свідомість, просвітили її. Я наперед відмовляюся від будь-яких похвал, якими запрагнуть осипати мене не тим, що я їх заслужив, а тим, що я буду мертвий.

Якщо запитати когось з обложників фортеці: «Що вам у цій облозі?», він, звісно, відповість: «Анічогісінько, але я повинен подавати приклад іншим і слухатися, як усі, мого володаря. Я не шукаю ніякої особистої вигоди; що ж до слави, то я дуже добре розумію, яка жалюгідна часточка її може випасти на долю такої жалюгідної особи, як я; і я не відчуваю у собі ні пристрасті, ні озлоблення». Але погляньте на нього наступного ранку і ви виявите, що перед вами зовсім інша людина, що він весь кипить, бурлить і багровіє з гніву, стоячи у своїй лаві і готовий іти на приступ; цей блиск усюди блискучої криці, і вогонь, і рев наших гармат і барабанів вклали йому у жили таку непримиренність і ненависть. «Геть то безглузда причина!» — скажете ви на теє. Яка вже там причина! Аби збурити нашу душу, і не треба ніяких причин: безплотні і безпредметні образи неподільно володіють нею і збуджують її. Як тільки я беруся зводити надхмарні замки, як моя уява підносить мені радощі і втіхи, які по-справжньому зачіпають і веселять мою душу. До чого ж часто захмарюється наш розум гнівом і сумом, які насилають на нас якусь тінь, і ми віддаємося вигаданим пристрастям, що справді будоражать нам душу і тіло! Які тільки гримаси — подиву, сміху, бентеги — не викликають мрії на наших обличчях! Які судорожні рухи у наших членах і яке хвилювання у голосі! Чи не здається вам, що цей самотній чоловік бачить перед собою примарну юрму людей і веде з нею якісь перемовини, чи що він одержимий внутрішнім демоном, що не дає йому ні на мить спокою? Задайте собі запитання: де ж, власне, те, що викликало в ньому такі зміни, і чи є в природі ще щось, окрім нас, що живилося б пустотою і над чим вона була б всесильна?