Мишель Монтень - Проби

Краще й доладніше він, ніж Хрисипп або Крантор, повчає,

Що є гидке, що — прекрасне, що користь, що шкоду приносить.

або, як говорить інший:

з нього, немов з невичерпної тої криниці,

П'ють піерійську струю піснетворців уста.

а то ще один:

А додай сюди і супутців муз геліконських,

З ко'іх один лиш Гомер скіпетром заволодів.

і ще:

Всі нащадки воду для пісні з цієї криниці черпають,

Поділивши ріку на струмочки з багатства одного.

Скомпоновані ним найпрекрасніші у світі твори не вкладаються в жодні рямці і майже протиприродні; адже зазвичай речі у момент свого зародження недосконалі, вони потужніють, міцніють у міру зросту: а от Гомер на зорі поезії та інших багатьох мистецтв одразу добився зрілості, досконалості й завершеності. З цієї причини його можна назвати першим і останнім поетом, посилаючись на висловлене ще старожитніми про нього гарне свідоцтво, що Гомер не мав попередників, достойних того, щоб їх наслідувати, як не мав і спадкоємців, здатних наслідувати його. Гомерові слова, на суд Аристотеля, єдині слова, наділені рухом і життям, сповнені соковитої м'якоті. Олександер Великий, знайшовши серед лупу по Дарію коштовну шкатулу, звелів покласти в неї його Гомера, кажучи, що це його найліпший і найвірніший радця в усіх потребах воєнних. З цієї самої рації Клеомен, Анаксандридів син, казав, що Гомер — поет-спартанець, бо він найкращий учитель у воєнній справі. За Плутарховим судом, Гомерові належить особлива і висока похвала в тім, що він єдиний у світі автор, який ніколи не увірився і не остогид людям, постаючи перед читачем завжди новим, завжди вражаючи його несподіваною гожістю. Паливода Алківіад, зажадавши від якогось ученого мудя Гомерової книжки, дав йому по шиї паца за те, що той її не мав; це все одно, якби піп не тримав у себе молитовника. Ксенофан одного разу поскаржився Перонові, тиранові сиракузькому, що він через своє убозтво не має навіть за що утримувати двох послугачів. «Якже, — відповів той, — а ось Гомер був куди бідніший за тебе, а бач, годує їх десятки тисяч, хоча сам давно лежить у могилі».

Яку ж хвалу мав на увазі Панецій, коли узивав Платона Гомером філософів? Зрештою, яка слава може зрівнятися з його славою? Нічого не живе в устах людей таким повним життям, як його ім'я і його твори, нічого не люблять вони і не знають так, як Трою, Гелену прекрасну і війни через неї, яких, можливо, насправді й не було. Наші діти й досі носять імена, які він вигадав понад три тисячі років тому. Хто не знає Гектора й Ахілла? Не тільки деякі окремі роди, а й більшість народів шукають своїх начал у його вимислах. Хіба не писав Мехмед Другий, султан турецький, до папи Пія Другого: «Дивуюся, чому італійці змовляються і гуртуються проти мене? Хіба ми не випали з одних і тих самих троянців і хіба мені, як і їм, не лежить на серці — помститися за кров Гектора на греках, яких вони нацьковують на мене?» Хіба не висока ця комедія, в якій царі, републіканські зверхники та цезарі грають стільки сторіч Гомерові ролі? І чи не є ареною цієї вистави цілий світ? Сім грецьких міст зійшлося між собою у зваді за місце його народження: скільки слави воздає навіть сама темнота його походження!

Смирна, Родос, Колофон, Саламін, Хіос, Арго й Атени.

Другий — це Олександер Великий. Якщо зважити, з якого молоду він починав свої походи, з якими скупими засобами доконав свого чудового заміру, якого авторитету зажив у хлоп'ячих літах серед найбільших і найдосвідченіших вождів, які наслідували його; якщо зважити, яким він був щасливим щасницею у цих своїх зухвалих, як не безрозумних, чинах і вичинах —

Зносив усе, що йому на перешкоді стояло,

І торував собі радо дорогу між румовищ.

якщо зважити, що у віці тридцяти трьох літ він промандрував звитяжцем усю залюднену землю і за половину життя осягнув такого пишання своїх талантів, що не можна уявити його розвитку і зросту в доблесті і долі аж до схилу його віку, не визнаючи, що в ньому було щось надлюдське. Його жолдаки започаткували чимало монарших родів, а сам він зоставив по собі світ, поділений поміж чотирма наступниками, простим полковникам його війська, чиї потомки довгі сторіччя утримували згодом це потужне владицтво! А скільки він мав у собі високих прикмет: справедливість, витримка, гойність, дотримання обіцянок, любов до ближніх, людяне ставлення до переможених! Його вчинки і справді здаються бездоганними, як не рахувати деяких (їх негурт!), незвичайних і виняткових. Але ж годі вершити такі великі справи, непохибно пильнуючи засад справедливості. Про таких людей треба судити у всій сукупності їхніх справ і за високою метою їхніх намірів. Руїна Тебів, замордування Менандра і лікаря Гефестіона, страшна різанина сили перських полонеників і відділу індійських вояків з порушенням даного слова, цілковита заглада коссенців, аж до немовлят, — усі ці вибрики непрощенні. Що ж до Кліта, то переступ він одпокутував понад вину, і це, як багато чого іншого, свідчить про його поштиву вдачу. Це була натура, глибоко схильна до добра; якось дуже слушно було сказано про нього, що чесноти він мав від природи, а вади від фортуни. Що ж до того, що він був трошки хвалько і не терпів людської пригани, або смертовбивств, жакування і шарпання, які він робив ув Індії, то це, як на мене, треба поставити на карб його молодості і просто казковій щасливості його зірки. Хто охопить стільки його цнот воєнних: пильність, передбачливість, витримка, тямущість, швидкість, великодушність, сміливість, везіння (якби нас у цьому не урозумляв авторитетний відгук Ганнібалів, ми б визнали його за першого поміж людьми). Та ще й не забуваймо його рідкісних обдаровань і прикмет, майже аж до чуда; його гордовитої постави і всієї його шляхетної поведенції при молодому, рум'яному й огнистому личку: