Мишель Монтень - Проби

Оце мої три вельми правдомовні оповідки. Вони здаються мені не менш цікаві і трагічні од тих, які ми на дурну голову вигадуємо публіці на забаву. Дивує мене, що ті, хто коло цього ходить, не воліють радше вибрати тисячі таких дуже гарних випадків із книжок, вони мали б менше труду і справили б собі більше користі і втіхи. А хто б захотів збудувати з них єдине і міцно збите тіло, потребував би лише зв'язати і скріпити їх, як роблять стопи кількох металів. Таким робом можна було б звести докупи силу правдивих подій, розміщаючи й урізноманітнюючи їх так, як цього вимагає краса такого витвору, десь майже так, як Овідій позшивав і поштукував свої Метаморфози з великої многоти розкиданих переказів.

В історії цієї останньої пари гідне уваги ще й те, що Павліна охоче жертвує своїм життям з кохання до чоловіка, як Сенека свого часу з кохання до неї зрікається думки про смерть. Цей обмін може здатися нам не рівноцінний; а проте, вірний своїм стоїчним засадам, він, як на мене, гадав, що зробив для неї не менше, зоставшись жити, ніж якби вмер задля неї. В одному листі до Луція Сенека повідомляє, що, підхопивши гарячку в Римі, він сів одразу у повіз і рушив на свою сільську віллу, попри вмовляння жінки, яка хотіла його затримати. Він запевняв її, що гарячка гніздиться не в його тілі, а в Римі. Потім він пише далі: «Вона пустила мене, звелівши мені пильно дбати про здоров'я. Отож, оскільки я знаю, що її життя залежить від мого, я беруся дбати про себе, дбаючи тим самим про неї. Я зрікаюся привілею, який дає моя старість, що загартувала мене і наламала переносити багато чого, щоразу, як я згадую, що з цим старцем пов'язане молоде життя, віддане під мою опіку. А що я не можу їй навіяти, щоб вона кохала мене мужніше, то мені доводиться кохати себе самого дбайливіше. Треба ж щось офірувати шляхетним почуттям. Іноді, хоть околичності штовхають нас до супротивного, треба триматися життя, хоча б навіть з мукою, жити стиснувши зуби, бо для зацних людей правилом є не те, що подобається, а те, що робити належить. Хто не настільки кохає свою жону чи приятеля, аби для них подовжити собі віку, і затявся в бажанні померти, той надто зманіжений і самолюбний. Наша душа має наказати собі жити, якщо цього вимагає спокій наших рідних, треба іноді присвячувати себе друзям і ради них одгетькаться смерті, пожаданої для себе. Зоставатися живим задля інших — це свідоцтво великої сили духу, як це ми бачимо на прикладі багатьох виборних людей; вияв великої доброти подовжити свою старість (найбільша перевага її в тім, що можна не дбати про її тривалість і жити вільно й одважно), якщо відчуваєш, що це є радістю, щастям і необхідністю для тих, хто ніжно кохає тебе. Яку ж любу за це отримує він нагороду: що ж милішого чоловікові, ніж бути таким дорогим своїй дружині, що й собою йому доводиться дорожити? Так моя Павліна обтяжила мене не тільки своєю турботою, а й моєю: мені не досить було розважати, як мужньо я міг би померти, але й урахувати, як би нестерпно їй би це боліло. І я змусив себе жити, бо велич душі іноді в тім, щоб предкласти над усе життя». Отакі Сенечині слова, такі ж чудові, як його діла.

Якби мене хтось попросив зробити вибір серед усіх відомих мені людей, я, здається мені, вважав би за найбільших славут таких трьох.

Перший Гомер; не тим, що Аристотель чи, скажімо, Варрон поступалися йому ученістю або щоб його умілість годі було порівняти, даймо, з Вергілієвою умілістю. Нехай це розсудять ті, що знають їх обох. Я, знаючи тільки одного з них, можу сказати так: настільки я щось тут тямлю, навряд щоб навіть самі Музи перевершили б римського поета:

Можеш бринькати вправно на лірі, повний натхнення,

Буцім сам Кинфій тобі струни наладив її.

Але при такому присуді слід пам'ятати, що свою досконалість Верґілій найбільше завдячує Гомерові; саме Гомер його провідник і навчитель, і сам задум Іліади правив за взоровзір, що дав життя і буття великій і бозкій Енеїді. Але я зводжу не до цього свій обрахунок. Мені Гомер уявляється особистістю чудовною, якоюсь надлюдиною з інших мотивів. Сказати по щирості, я дивом дивуюся, як цей чоловік, який зумів своїм авторитетом створити сонм богів і домігся їхнього визнання, не став богом сам. Убогий сліпець, який жив тоді, коли науки ще не передбачали якихось спостережень і правил, він уже встановив їх і зглибив настільки, що для всіх праводавців, воєвод і письмаків, хай би там що вони заторкували — релігію, філософію з її різними школами або штуку, він слугував невичерпною криницею знань, а його книжки розсадником всіх мистецтв: