Мишель Монтень - Проби

Золото все, що затінений Таг у море виносить,

Не спокусить тебе стати таким співучасником добрим.

Я страх ледачий, страх волелюбний і за своєю вдачею і в силу звички, тож-бо змусити мене проливати піт чи то кров однаково важко. Душа моя прагне волі й належить лише собі і нікому більше: вона звикла порядкувати собою на власний розсуд. Не знаючи досі над собою ані зверхників, ані пана, я безперешкодно йшов по обраному шляху, і то тією ходою, яка мені подобалася. Це злагодило мене і зробило непридатним для служіння іншій людині, я підходив лише для самого себе. Я не мав жодної потреби чинити ґвалт над характером — своєю незграбністю, любов'ю до гульні та неробства — бо, опинившись з пупку на такому щаблі гаразду, що давав змогу зупинитися на ньому, і на такому щаблі здорового глузду, що дозволяв усвідомити таку можливість, я нічого не шукав і нічого не набув:

Хоч не мчимо під вітрилом тугим навздогін Аквілону,

Все ж надокучливий Австер не дме все життя нам у вічі:

Силою, хистом, чеснотами, місцем, багатством, красою

Ми серед перших — останні, але між: останніми — перші.

Для цього було потрібне лише одне — хист задовольнятися своєю долею, тобто такий душевний стан, який, сказати по щирості, річ однаково рідкісна серед людей усіх верств, але на практиці частіше сподибувана серед голоти, ніж серед людей заможних. А все, либонь, тому, що жадоба багатства, як і решта пасій, більше розпалюється, коли людина вже спізнала смак багатства, ніж тоді, коли вона у вічі його не бачила; до того ж, чеснота поміркованості трапляється куди рідше, ніж чеснота страдництва. Щодо мне, то мені лишалося тільки всолоджуватися благами, що їх Господь Бог у щедроті своїй вклав мені до рук. Мені ніколи не траплялося виконувати якоїсь обтяжливої праці. Я майже завжди клопотався лише своїми власними справами; а якщо вряди-годи і доводилося брати на себе чужі, то я згоджувався на те лише з умовою, що вестиму їх у зручний для себе час і на свій власний розсуд. Їх доручали мені люди, сповнені до мене довіри, які знали, що я за їден, і не штовхали мене в спину. Майстри свого діла примудряються мати користь навіть із норовистого та брикливого коня.

Навіть моє дитинство минало в умовах винятково сприятливих і вільних, йому було зовсім незнане беззастережне підкорення чужій волі. Те все, разом узяте, виховало в мене лагідність характеру і зробило мене нездатним стійко переносити прикрощі, тож я завше радий, коли від мене приховують збитки та нелади в господарстві, здатні дійняти мене до живого. У графу своїх видатків я заводжу також і ту зайвину, що її через моє недбальство було витрачено на годівлю та утримання челяді:

Що ж бо то, справді, за дім — без речей, про які забуває

Навіть господар, хіба що злодії про них пам’ятають?

Я волію за краще не знати реєстру того, що маю, аби не так каратися збитками; і я прошу тих, хто живе вкупі зі мною: якщо їм забракне до мене прихилля і вони вирішать мене ошукати і ошукують мене, хай вони щоразу ховають кінці у воду. Не маючи ані крихти твердості, щоб зносити всілякі напасті та долати перепони, і не вміючи постійно напружувати волю, щоб вести і залагоджувати справи, як мені того хотілося б, я, покладаючись у всьому на долю, якомога культивував у собі таке правило: «Чекати всього найгіршого і, в разі, як це найгірше станеться, мужньо зносити його з сумирністю і терплячістю». Тільки цього я прагну, на цьому скупчую всі свої помисли.

Коли мені загрожує небезпека, я думаю не стільки про те, щоб її уникнути, як про те, чи варто її взагалі уникати. Якщо я й опинюся в ній, то що тут такого? Неспроможний впливати на події, я впливаю на самого себе; покірно йду за ними, якщо вони не хочуть іти за мною. Я не мастак відводити від себе удари долі, ухилятися від них чи живосилом змушувати її сприяти мені, як ніколи не умів належно справуватися, керуючись голосом здорового глузду. Ще більше мені бракує терпіння морочитися без кінця в ім'я такої мети. Та що для мене найобтяжливіше — це думати, що робити, коли час наглить, думати, борсаючись між надією і страхом.

Довго обмірковувати якусь справу, бодай найдріб'язковішу, — заняття для мене геть нестерпне. Я чую, що духові моєму важче дається зносити непевність і нові й нові струси, спричинені сумнівами та роздратуванням, аніж змиритися з долею і бути готовим до будь-якого результату з моменту, коли кості кинуто. Лишень лічені пристрасті потрафлять порушити мій сон, зате його безнадійно розладнує обмізковування бодай найменшої марнички. Достоту як я не люблю пологих і слизьких узбіч дороги, а охочіше користуюся її наїждженою частиною, хай навіть найзаболоченішою і найв'язкішою, бо, прагнучи безпеки, можу бути певний, що звідси вже нікуди не звалюся, — так само я волію прості й очевидні біди, бо тут принаймні не в'ялить невідомість, чи пройдуть вони стороною чи ні; хай ліпше доля одним махом ввергне мене у страждання: