Мишель Монтень - Проби

Темним роблюся,

Прагнучи бути коротким.

Мовляв за Платоном, багатослівність чи лаконічність не є властивості, здатні підвищити чи знизити достойності мови. Зазначу: щоразу, коли я пробував триматися чужого мені стилю — рівного, одноманітного і впорядкованого, я незмінно зазнавав поразки. І додам, що хоча Салюстієві каденції і цезури мені більше до мислі, я все ж вважаю Цезаря за більшого і важчого для наслідування. І якщо мої нахили штовхають мене радше до запозичення Сенечиного стилю, це не заважає мені куди вище цінувати стиль Плутархів. Як у вчинках, так і в мові я йду, не мудруючи, за своїми природними спонуками, чим, певно, й пояснюється, що я говорю краще, ніж пишу. Рухи та жести оживляють слова, надто в тих, хто піддається раптовим поривам, подібно до мене, і легко запалюється: поза, лице, голос, одяг та поводження можуть надати ваги тим речам, які самі з себе її позбавлені, ба навіть пустопорожнім теревеням. Мессала [130] Марк Валерій Мессала Корвін (64 до Р. X. — 8 по Р. X.) — римський воєначальник, письменник та оратор. у Тацита скаржиться на вузький крій тогочасної одежі та на форму ослонів, несприятливу для красномовства ораторів.

Моя францужчина попсована як у вимові, так і в дечому іншому говіркою краю, де я виріс: я не знаю в нашій стороні нікого, чия мова не була б виразно забарвлена місцевим діалектом і хто не ображав би нею щиро французькі вуха. Не те, щоб я був надто битий у своєму перигорському наріччі: я обізнаний з ним не більше, ніж із німецькою мовою, чим нітрохи не журюся. Наріччя те, як і решта їх у довколишніх провінціях, — скажімо, пуатуське, сентонжське, ангулемське, лімузинське, овернське, — тягуче, мляве, розволікле; а втім, вище нас, ближче до гір, є ще гасконська мова, і вона, як на мене, напрочуд виразна, точна, стисла, без перебільшення прекрасна: та мова по-справжньому мужня і ніби створена для солдатів — більшою мірою, ніж будь-яка із знаних мені досі, — мова настільки могутня, жвава і точна, наскільки щиро французька вишукана, тонка й багата.

Щодо латини, яка в дитинстві була для мене за рідну мову, то я, відвиклій нею спілкуватися, утратив шпаркість, із якою колись нею джєрґотів: ба більше, відвик і писати латиною, а колись я володів нею так досконало, що мене були прозвали «вчитель Жан». Був, як мовиться, кінь, та з'їздився.

Краса — то велика сила у спілкуванні з людьми; то найперший спосіб привернути їх до себе. Немає дикуна чи варвара, байдужого до її принад. Тіло відіграє неабияку ролю для істоти і посідає в ній велике місце. Ось чому його будова та форма багато важать. Хто хоче розщепити наші дві головні частини і відокремити їх одну від одної, ті помиляються. Навпаки, їх треба злучити і злютувати в одну цілість; треба звеліти нашому духові, аби він не замикався в самому собі й не легковажив нашої плоті (бо хіба не було б то якимось дешевим мавпуванням та кумедіянством), а зливався з нею, горнувся до неї, любив її, спомагав, був коло неї на сторожі, рядив нею, підтримував її та спроваджував на рівну дорогу, коли вона зіб'ється на манівці; словом, пошлюбив її і був їй за мужа, аби їхні дії не суперечили одна одній, а, навпаки, виходили завше суголосні між собою й одностайні.

Християни дістали особливе повчання щодо згаданої сув'язі, і вони знають, що правосуддя Господнє передбачає це спілкування та єднання тіла і душі таким тісним, що разом з душею прирікає і тіло на вічну кару чи вічне раювання. Бог дивиться на вчинки кожної людини і хоче, щоб вона вся, як одне єдине ціле, діставала віть за віть.

Школа перипатетиків, з усіх шкіл найлюдяніша, приписувала мудрості одну-однісіньку турботу: клопотатися і дбати про спільне добро тамтих зжитих між собою двох частин. Інші школи через те, що не досить дбали про таке співіснування, як стій розкололися, одні обстоювали тіло, інші душу, і обидві однаково помилялися, забуваючи про свій предмет, себто Людину, та свого напутника, за якого вони всі визнають Природу. Першим розрізненням, яке виникло між людьми, і нерівністю серед них, яка зумовила перевагу одних над іншими, була, очевидно, перевага в красі:

Потім родючі поля і худобу взялися ділити

Між усіма — відповідно до розуму, вроди та сили.

Врода велику вагу тоді мала, та й сила — не меншу.

Щодо мене, то я трохи нижчий середнього зросту. Цей ґандж не лише шкодить красі людини, а й досить дошкульний, надто для тих, кому судилося бути воєначальниками і взагалі посідати високі посади, бо принижує авторитет, якому сприяє гарна врода і велична статура. Гай Марій вельми неохоче брав до свого війська вояків менше як шість футів заввишки. «Дворак» має всі підстави висловлювати побажання, щоб шляхтич, якого він виховує, був радше звичайного зросту, ніж будь-якого іншого; він має рацію і в тому, що не хоче бачити в ньому нічого незвичайного, що давало б привід показувати на нього пальцями. Звісно, золота середина дуже бажана, але часом доводиться вибирати між двома крайнощами, і тоді я волів би — якби йшлося про вояка, — щоб він був радше вищий, ніж нижчий середнього зросту. Люди низькорослі, зауважує Аристотель, можуть бути миловидими, але гарними — зроду; у людині високорослій ми бачимо велику душу, як у великому, рослявому тілі — правдиву красу. Етіопи та індуси, мовить той самий автор, обираючи царів та владик, зважали на красу і високий зріст обраних. І вони мали слушність, бо коли військо очолює вождь могутньої і прекрасної статури, його шанують ті, хто йде за ним, і бояться вороги.