Мишель Монтень - Проби

Є дві побудки згаданої пихи: одна зависока думка про себе, друга — недооцінка іншого. Щодо першої, то мені здається, ніби передусім я маю врахувати таке: змалку я чую на собі гніт якогось розумового заблуду, назвичайно прикрого задля своєї безпідставності і ще прикрішого задля своєї обтяжливості. Я пробую якось радити собі з ним, але цілком спекатися його не можу. Полягає той заблуд у тому, що я знижую справжню вартість речі, яку посідаю, в силу самого факту її посідання. Завищую ціну всього чужого, відсутнього і не мого, в силу його неприступності для мене. Це почуття заводить мене дуже далеко. Як свідомість своєї влади викликає в чоловіків гідну осуду погорду до жінок, а в багатьох батьків до дітей, так і я перед двома рівноцінними творіннями завжди суворіший до свого; і винні тут не так прагнення досконалості і намагання створити щось краще, заважаючи мені судити неупереджено, як те, що посідання саме з себе породжує погорду до того, що ти тримаєш у руці й чим ти володієш. Мене ваблять закони та звичаї далекого люду; їхні язики; і я помітив, що латина мене чарує вже самим своїм авторитетом (як буває серед дітей та чупрунів), через що я ціную її більше, ніж вона на те заслуговує. Обійстя, дім, кінь мого сусіди, нічим не вартніші за мої, видаються мені куди ціннішими якраз через те, що вони не мої власні, — річ тим дивніша, що я дуже приблизно уявляю свої маєтності. Я уявлення не маю, на що я здатен, і дивуюся певності й вірі в себе, притаманним усім, окрім мене; у мене таке враження, ніби я нічого до пуття не знаю і що нема нічого такого, за що я посмів би ручитися, що воно мені під силу. Я не вмію оцінити своїх можливостей ані зарані, ані тоді, коли вже взявся до роботи, і пересвідчуюсь у них лише після її виконання; мої власні сили я усвідомлюю не більше, ніж сили когось геть мені чужого. Ось чому, як мені трапляється успішно вив'язатися з якоїсь притуги, то я більше приписую це щастю, ніж власній умілості; тим більше, що все я починаю на галай-балай, навмання і з великим острахом. Так само мені властиве ще й те, що з усіх суджень, висловлених старожитніми про людину взагалі, я найохочіше хапаюся і найцупкіше тримаюся за ті, що найнемилосердніші до нас, за ті, що зневажають, упосліджують і нікчемлять нас. Філософія ніколи в моїх очах не має такого гарного терену, як тоді, коли бореться з нашою зарозумілістю та марнославством, коли щиро визнає свою неміч, нерішучість і своє невігластво. Надмірно висока думка людей про себе видається мені матір'ю найфальшивіших переконань — як громадських, так і особистих. Ті, хто сідає окаряч на меркуріїв епіцикл, аби зазирнути у небесні розлоги, дратують мене не менше, ніж зуборвачі. У своїх пробах, предметом яких є людина, я стикаюся з такою силою всяких поглядів, з таким лабіринтом безмежних труднощів, з такими глибокими сумнівами та суперечностями в самій школі премудрості! Якщо ці люди не здолали пізнати самих себе та власну натуру, постійно притомну в полі їхнього зору і вміщену в них самих, якщо вони не знають, як рухається те, що вони самі двигнули, не вміють описати і розібрати пружин, що їх держать у руках і пускають у хід, то як же вірити їхнім розправам про причини припливу та відпливу на Нілі? Допитливість дано людям як бич, за словами Письма.

Але вертаюся до себе. Важко (так мені видається) знайти когось, хто б цінував себе менше, ба, хто б цінував мене менше, ніж ціную себе я сам. Я маю себе за людину з найпростішої глини і різнюся від решти лише тим, що свідомий цього. Мої вади ще ниціші і вульгарніші, ніж у решти, я не приховую їх і не виправдуюся. Я ціную себе лишень за те, що знаю, чого я вартий. Якщо в мені й сидить пиха, то припав я нею тільки зверху, і винна тут лише палка моя вдача. Насправді пиндючності в мене мізерія — та й та не лишилася непомічена для розуму. Я нею скроплений, а не насичений.

І справді, якщо говорити про плоди мого духу, хоч би в чому, то я зроду не спородив чогось такого, що мене вдовольнило б; а визнання інших для мене ніц не варте. Уподобання мої дражливі й клопітні, надто для мене самого. Я ганю себе щохвилі й хоч би до чого взявся, чую в собі вагання та безсилля. У мені немає нічого, що могло б удовольнити мій розум. Мій зір гострий і точний, але каламутиться, тільки-но я беруся за перо. Надто ж він мене підводить у поезії. Я незмірно кохаюся в ній, непогано розуміюся на творах інших, але стаю істною дитиною, коли хочу випробувати в ній себе; тоді я сам собі нестерпний. Можна бути нездарою у всьому на світі, тільки не в поезії: