Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

— Маленький Ватель ще не такий поганець, як інші! — сказала пані Тонсар-невістка.

— Він? — вигукнув Ларощ. — Він свою службу так само робить, як і інші; із смішної історії, правда, він сміється разом з вами, тільки ближче з ним від цього не станете; він найвредніший з усіх трьох і такий же бездушний до бідного люду, як Мішо.

— А в пана Мішо все ж гарненька дружина, — сказав Ніколя Тонсар.

— Вона вагітна, — сказала стара. — Тільки, як справа отак піде далі, її маляті зроблять кумедні хрестини, коли вона отелиться.

— О, всі ці паризькі армінаки, — сказала Марі Тонсар, — не можна з ними й посміятися… а коли й буває таке, вони все одно пропишуть вас у протокол, не турбуючись про вас, ніби це й не вони сміялися…

— А ти пробувала їх закрутити? — сказав Курткюїс.

— Ще б пак!

— Все ж, — рішуче сказав Тонсар, — вони такі ж люди, як і всі інші: можна й до них добратися.

— Та, слово честі, що ні,— заперечила Марі, продовжуючи свою думку, — вони зовсім не сміються; не знаю, чого такого їм дають усередину, бо, після всього, молодчик з павільйону, той хоч жонатий, а Ватель, Гайяр і Штейнгель — ні; у них нема нікого в усьому краї, жодна жінка на них не зазіхає…

— Подивимося, як підуть справи під час збирання хліба й винограду, — сказав Тонсар…

— Вони не перешкодять збирати колоски, — сказала стара.

— Ну, як сказати, — відповіла невістка Тонсар. — їхній Груазон казав так, що пан мер надрукує об'яву, де буде написано, що ніхто не може збирати колоски без посвідки про бідність. А хто її даватиме? Він же сам! Він їх багато не дасть. Він ще надрукує заборону виходити в поле, аж поки буде вивезено останній сніп.

— От як! Та він гірший за всякий град, отой кірасир! — вигукнув Тонсар, не тямлячи себе.

— Я про це дізналася тільки вчора, — відповіла його дружина, — коли піднесла Груазонові скляночку вина, щоб витягти з нього якусь новину.

— От теж щасливчик! — сказав Водуайє.— Поставили йому будинок, дали йому гарну жінку, є в нього прибутки, живе він, як твій король. А я двадцять років прослужив польовим сторожем і нажив собі тільки застуду.

— Так, він щасливець, — сказав Годен, — в нього є своє добро…

— Сидимо ми тут, як справжнісінькі дурні! — вигукнув Водуайє.— Ходімо, глянемо хоч, що там діється в Коншах; тамтешні ж нетерплячіші за нас…

— Ходімо, — сказав Ларош, не зовсім твердо стоячи на ногах. — Коли я не покінчу там з одним або з двома, то я не я буду.

— Ти? — сказав Тонсар, — ти дав би забрати хоч усю громаду. А я, коли хто торкне мою стару, — ось вона, моя рушниця, вона промаху не дає.

— Ну, гаразд, — звернувся Ларош до Водуайє,— хай тільки заберуть кого з Коншів, і один жандарм полетить з ніг.

— Сказано, дядьку Ларош! — вигукнув Курткюїс.

— Сказано, — відповів Водуайє,— та не зроблено і не буде зроблено… І яка рація в тому, що тебе відшмагають?.. Вже, коли вбивати, то краще вбити Мішо.

Під час цієї сцени Катрін Тонсар вартувала біля дверей шинку; вона повинна була вчасно попередити завсідників, щоб вони замовчали, коли хтось пройде мимо. Незважаючи на те, що випите вино вдарило в ноги, усі присутні скоріше вилетіли, ніж вийшли, з шинку, і войовничий пал повів їх до Коншів шляхом, який на протязі чверті льє лежить вздовж стіни егського парку.

Конші були справжнім бургундським селом з однією вулицею, на якій лежав великий шлях. Деякі будинки були з цегли, інші глинобитні; але всі вони мали жалюгідний вигляд. Департаментський тракт з Віль-о-Фе підходив до села ззаду, і звідси воно було досить мальовниче. Між великим шляхом і ронкерольськими лісами, що становили продовження егських лісів і прикривали всі висоти, протікала невелика річка, де кілька досить красиво згрупованих будинків оживляло пейзаж. Церква і священицький будинок становили окрему групу, звідки відкривався краєвид на грати егського парку, який доходив до цього місця. Перед церквою лежав обсаджений деревами майдан, на якому змовники з «Великих-ГУ-синіх» побачили жандармів і прискорили свій навальний крок. У цей момент з Коншської брами виїхало троє вершників, і селяни пізнали генерала, його слугу й начальника охорони Мішо, які галопом помчали до майдану; Тонсар і його компанія наспіли туди на кілька хвилин пізніше. Правопорушники, чоловіки й жінки, не чинили жодного опору; всі вони стояли, оточені п'ятьма суланжськими жандармами і п'ятнадцятьма іншими, приїжджими з Віль-о-Фе. Все село зібралося тут. Діти, батьки й матері арештованих метушилися туди й сюди і приносили їм усе потрібне на час їх ув'язнення. Досить цікаве видовище являла ця розлючена, але майже мовчазна сільська юрба, яка начебто прийняла якесь рішення. Розмовляли тільки жінки — старі й молоді. Діти й дівчатка-підлітки здерлися на складені дрова та купи каміння, щоб краще бачити всі події.