— Вони добре обрали час, ці гусари гільйотини, приїхали саме на свято…
— Що ж, то ви так і дасте забрати свого чоловіка? А що з вами буде за ці три місяці, найкращі в році, коли поденщина оплачується так дорого?..
— Ось хто справжні злодії!.. — відповіла жінка, загрозливо дивлячись на жандармів.
— Що це ви, стара, на нас скоса дивитесь? — сказав вахмістр. — Майте на увазі, що з вами скоро впораються, коли ви дозволите собі нас лаяти.
— Я нічого не сказала, — поспішила відповісти жінка з приниженим і жалюгідним виглядом.
— Я щойно чув слова, про які я міг би примусити вас пошкодувати…
— Ну, ну, діти мої, спокійніше! — сказав коншський мер, що разом з тим був і поштмейстером. — Якого чорта! Цим молодцям дано наказ, мусять же вони його виконувати.
— Правильно! Все це від егського пана… Ну, зачекай же ти!
У цю мить генерал виїхав на майдан, і його поява збудила певне ремствування, на яке він не звернув жодної уваги; він попрямував до жандармського лейтенанта з Віль-о-Фе, і, після того, як він сказав йому кілька слів та передав якийсь папір, офіцер обернувся до своїх людей і сказав:
— Відпустіть заарештованих, генерал добився для них помилування від короля.
У цю мить генерал де-Монкорне півголосом розмовляв з коншським мером, але після кількох хвилин розмови мер, звертаючись до засуджених, які мали ночувати в тюрмі й були дуже здивовані своїм визволенням, сказав їм:
— Друзі мої, подякуйте панові графу, це йому ви зобов'язані скасуванням вироків; він просив про ваше помилування в Парижі і дістав його на честь річниці повернення короля… Сподіваюсь, що надалі ви будете краще поводитися щодо людини, яка сама так добре з вами поводиться, і не будете завдавати шкоди її володінням… Хай живе король!
І селяни з захопленням гукнули: «Хай живе король!», щоб не гукнути: «Хай живе граф де-Монкорне!».
Цю сцену дотепно придумав генерал по згоді з префектом і департаментським прокурором суду; бо було визнано бажаним, показавши твердість для підтримання авторитету місцевих властей і для впливу на дух селян, виявити в той же час і м'якість, з огляду на велику делікатність обставин. І справді, опір селян, якби він стався, поставив би власті у великі труднощі. Як сказав Ларош, не можна було тягти цілу громаду на гільйотину.
Генерал запросив на сніданок коншського мера, лейтенанта і вахмістра. Бланжійські змовники лишилися в коншському шинку, де визволені правопорушники пропивали гроші, взяті для життя в тюрмі, а бланжійська компанія, звичайно, приєдналася до загальної гульні, бо селяни словом «гульня» визначають усякі веселощі. Пити, лаятися, битися, наїдатися й повертатися додому п'яним та хворим — усе це означає «гуляти».
Виїхавши Коншською брамою, граф повернувся із своїми трьома гістьми лісом, щоб показати їм сліди порубок і дати їм зрозуміти усе значення цієї справи.
В той час, коли Рігу, десь близько полудня, повертався в Бланжі, граф, графиня, Еміль Блонде, жандармський лейтенант, вахмістр і коншський мер кінчали сніданок у блискучій та пишній їдальні, осяяній розкішшю Буре і описаній Блонде в його листі до Натана.
— Було б справді шкода розлучитися з таким житлом, — сказав жандармський лейтенант, який ніколи ще не бував в Егах, тепер показаних йому в усіх деталях, і який, дивлячись крізь бокал шампанського, помітив дивовижну жвавість голих німф, які підтримували завісу плафону.
— Отож-бо ми й будемо тут відбиватися до смерті,— сказав Блонде.
— Я тому це сказав, — продовжував лейтенант, дивлячись на свого вахмістра, наче для того, щоб закликати його до мовчання, — я сказав це тому, що не всі вороги генерала живуть на селі…
Бравий лейтенант був розгублений розкішшю сніданку, блискучою сервіровкою, царственною пишнотою, що прийшла на зміну пишноті оперної діви, а Блонде підштовхнув його своїми дотепами, що вплинули на нього так само, як рицарські тости, випиті ним.
— Які в мене можуть бути вороги? — здивовано спитав генерал.
— З його добрістю! — додала графиня.
— Він невдало розпрощався з нашим мером, паном Гобертеном, і заради свого спокою йому слід би з ним помиритися.
— З ним!.. — вигукнув граф. — Ви, мабуть, не знаєте, що це мій колишній управитель, пройдисвіт?
— Він вже більше не пройдисвіт, — заперечив лейтенант, — він віль-о-фейський мер.
— Наш лейтенант дуже дотепний, — сказав Блонде. — Зрозуміло, що мер не може не бути чесною людиною.
Побачивши після слів графа цілковиту неможливість з'ясувати йому те, що діється, лейтенант більше не відновляв розмови на цю тему.
Читать дальше