Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Цей виступ був занадто глибоко політичним, щоб дійти до розуму п'яних людей, які всі, крім Курткюїса, збирали гроші, щоб мати свою частку в егському пирозі. Отже, Жан-Луї дали змогу базікати, продовжуючи, як і в палаті депутатів, свої приватні розмови.

— Ну й гаразд, будете машинами для Рігу! — вигукнув Фуршон, який один зрозумів свого внука.

У цей час повз шинок проходив егський мельник Ланглюме; красуня Тонсарша гукнула на нього.

— Чи правда, пане помічник мера, — сказала вона, — що нам заборонять збирати колоски?

Ланглюме, маленький веселий чоловічок, з білим від борошна обличчям, одягнутий у сіробіле сукно, піднявся східцями, і селяни одразу ж набрали серйозного вигляду.

— Як вам сказати, діти мої, і так, і ні! Біднота збиратиме, але вжиті заходи підуть вам на користь…

— Як це так? — спитав Годен.

— Але ж коли всім чужим біднякам буде заборонено збиратися сюди, — відповів мельник, примружуючи очі на нормандський лад, — та вам самим ніхто не перешкодить піти по інших місцях, якщо тільки всі інші мери не зроблять так само, яке бланжійський.

— Отож, це правда? — загрозливо сказав Тонсар.

— Ну, а я, — сказав Бонебо, надягаючи набакир свого кашкета й помахуючи горіховим прутиком, — піду в Конші попередити друзів.

І ловелас долини пішов, насвистуючи солдатську пісеньку:

— Поглянь-но, Марі, якою це дивною стежкою вирушив у Конші твій дружок! — гукрула внучці стара Тонсар.

— Він пішов до Аглаї! — сказала Марі, кинувшись до дверей. — Треба мені хоч раз як слід задати цій качці!

— Слухай-но, Водуайє,— звернувся Тонсар до колишнього польового сторожа, — піди до дядька Рігу: ми будемо знати, що робити; він наш оракул, а слина його нам нічого не коштуватиме.

— Знову дурість! — тихенько вигукнув Жан-Луї.— Він усіх продасть. Анет добре мені казала, що його небезпечніше слухатися, ніж самого чорта.

— Раджу вам бути розумними, — додав Ланглюме, — бо генерал поїхав у префектуру з приводу ваших неподобств, і Сібіле казав, що він честю присягався дійти до Парижа, до хранителя печаті, до короля, до всієї лавочки, якщо треба буде, щоб впоратися зі своїми селянами.

— Його селянами! — закричали навколо.

— Оце так! Ми, виходить, вже не собі належимо?

На це запитання Тонсара Водуайє вийшов, прямуючи до колишнього мера.

Ланглюме, теж виходячи, обернувся на східцях і відповів:

— Стадо нероб, хіба в вас є прибутки, що хочете бути собі хазяїнами?..

Хоч і сказане жартома, це глибоке зауваження присутні зрозуміли приблизно так само, як коні розуміють удар батога.

— Ач який! Самі хазяїни!.. А скажи-но, синку, після твоєї ранкової справи тобі, мабуть, не мій кларнет сунуть у руки між великим пальцем та чотирма іншими… — сказав Фуршон до Ніколя.

— Не чіпляйся до нього, а то він може так нам'яти тобі черево, що ти все вино назад віддаси! — грубо відрізала Катрін своєму дідові.

З погляду стратегічного Рігу займав у Бланжі таке ж становище, як на війні передовий пост: він стежив за Егами, і стежив добре! Поліція ніколи не матиме таких шпигунів, які служать ненависті.

При появі генерала в Егах Рігу, безперечно, мав на нього деякі розрахунки, — що їх розладнав шлюб Монкорне з однією з Труавіль, — бо він, здається, хотів покровительствувати цьому великому землевласникові. Наміри його були такі очевидні, що Гобертен вважав за потрібне ввести його в пайку, залучивши до змови, задуманої проти Егів. Перед тим, як погодитися на цю частку і на певну роль у змові, Рігу, за власним його виразом, побажав притиснути генерала до стіни.

Коли графиня вже оселилася в Егах, у парадне подвір'я замку одного дня в'їхав маленький плетений візок, пофарбований на зелене. Пан мер у супроводі своєї дружини виліз із візка і пройшов садовим ґанком. У вікні Рігу помітив графиню. Цілком віддана єпископові, релігії й абатові Бросету, який поспішив випередити свого ворога, графиня звеліла через Франсуа передати, що «пані нема дома».

Ця зухвалість, гідна поміщиці, народженої в Росії, примусила бенедиктинця пожовтіти. Якби графиня поцікавилася глянути на людину, про яку кюре говорив: «Це навіки проклятий, він, щоб відсвіжитися, занурюється в несправедливість, наче в ванну», — вона, може, не наважилася б покласти між мером і замком ту холодну і обдуману ненависть, яку плекали ліберали до роялістів, до того ж подвоєну збуджуючим сусідством села, де спомин про рану самолюбству весь час роз'ятрюється.