Стендаль - Червоне і чорне

Близько дванадцятої години ночі Жюльєн з'явився до Фуке. Цей розважливий хлопець був більше здивований, ніж зачарований тими перспективами, що, здавалося б, відкривались перед його другом.

— Все це кінчиться тим, — мовив цей прихильник лібералів, — що ти посядеш якесь урядове місце, і це змусить тебе вчинити щось таке, за що тебе паплюжитимуть газети. Я тут почую про тебе тільки тоді, коли ти там осоромишся. Пам'ятай, що навіть з фінансової точки зору краще заробляти сто луїдорів на чесній торгівлі деревом і бути самому собі господарем, ніж діставати чотири тисячі франків від уряду, хоч би його очолював сам цар Соломон.

Але Жюльєн побачив у міркуваннях Фука тільки доказ обмеженості сільського обивателя. Адже нарешті для Жюльєна настав час виступити на арені великих подій. Його не вабила надійна забезпеченість, він прагнув широких перспектив. В Жюльєновій душі не було ані найменшого страху перед голодом. Щастя їхати в Париж, населений, як йому здавалось, людьми дотепними, дуже лицемірними, спритними інтриганами, але такими ж чемними, як безансонській і агдський єпископи, — це щастя затьмарювало все в його очах. Він сказав своєму другові, що не має змоги сам вирішувати, а мусить коритись абатові Пірару.

На другий день, десь опівдні, він прибув у Вер'єр, відчуваючи себе найщасливішою людиною в світі: він сподівався побачитись із пані де Реналь. Але перш за все він пішов до свого покровителя, доброго абата Шелана. Той зустрів його суворо.

— Чи ви вважаєте себе у якійсь мірі зобов'язаним мені? — сказав йому пан Шелан, навіть не відповівши на привітання. — Ви зараз поснідаєте зі мною, а тим часом вам наймуть іншого коня і ви виїдете з Вер'єра, не побачившись ні а ким.

— Слухати — значить коритись, — відповів Жюльєн з міною семінариста. І далі в їхній розмові не згадувалося вже ні про що, крім теології і латинського письменства.

Він скочив на коня, проїхав льє і опинився на узліссі. Обдивившись навколо і переконавшись, що нікого нема, він заглибився в ліс. Коли зайшло сонце, він відіслав коня назад, потім зайшов до якогось селянина: той згодився продати йому драбину і донести її до гаю над Алеєю Вірності у Вер'єрі.

— Я нещасний рекрут втікач… — сказав він, прощаючись.

— Або контрабандист, — сказав селянин, — та дарма! Яке мені діло! За драбину мені добре заплачено, та й сам я бував у бувальцях!

Ніч була темна. 0 першій годині Жюльєн із своєю драбиною на плечах увійшов у Вер'єр. Він опустився якомога швидше у русло струмка, що протікав через розкішні сади пана де Реналя між двома мурами футів по десять заввишки. Жульєн легко виліз на мур по драбині. «Як мене зустрінуть сторожові собаки? — подумав він. — Від цього залежить усе». Собаки загавкали і кинулись на нього. Але Жюльєн тихенько свиснув, і вони почали до нього лащитись.

Сходячи вгору з тераси на терасу, хоч усі хвіртки були замкнуті, він легко дістався до місця під вікном спальні пані де Реналь, яке виходило в сад на висоті якихось восьми або десяти футів над землею.

У віконницях був невеличкий отвір у вигляді серця, добре знайомий Жюльєнові. На превеликий його смуток, у цьому отворі не видно було світла нічника.

«Боже праведний! — подумав він. — Пані де Реналь, не ночує в цій кімнаті. Де ж вона спить? Сім'я у Вер'єрі, бо собаки тут; але в цій кімнаті без нічника я можу натрапити на самого пана де Реналя або на когось чужого, — ото буде скандал!»

Найобачніше було б відступити, але Жюльєн не міг і подумати про це. «Якщо там хтось інший, я щодуху втечу, а драбину покину. Але якщо це вона, як вона прийме мене? Адже вона вдалася до покути, до найглибшої побожності, в цьому немає сумніву; але все-таки вона згадує мене, бо недавно писала мені». Це останнє міркування примусило Жюльєна зважитись.

3 трепетом у серці, але з твердим рішенням загинути або побачитися з нею він став кидати у віконницю дрібні камінчики; ніякої відповіді. Він приставив драбину поруч з вікном і сам постукав у віконницю, спочатку тихенько, потім дужче. «Хоч як зараз темно, але мене дуже легко можуть підстрелити з рушниці», — подумав Жюльєн. Ця думка перетворила його шалену витівку в справу доблесті.

«Або в цій кімнаті сьогодні нікого немає, — вирішив Жюльєн, — або, якщо там хтось є, він уже прокинувся. Отже, нема чого церемонитись. Треба тільки, щоб не почули ті, що сплять в інших кімнатах».

Він спустився вниз, притулив драбину під самою віконницею, знову виліз на неї і, просунувши руку в отвір в формі серця, скоро намацав дріт, прив'язаний до гачка, що замикав віконниці. Він потяг за дріт; з невимовною радістю відчув, що ніщо не держить віконниць і вони піддаються його зусиллям. «Треба відчиняти помалу і подати голос, щоб вона пізнала мене». Він відчинив віконницю настільки, щоб просунути голову і тихенько повторив кілька разів: «Це друг».