Стендаль - Червоне і чорне

— Вона буває в Безансоні? — спитав Жюльєн, і обличчя його спалахнуло.

— Частенько, — відповів Фуке, запитливо глянувши на друга.

— Є в тебе «Конституціоналіст»?

— Що таке? — перепитав Фуке.

— Я питаю, чи є в тебе з собою газета «Конституціоналіст»? — повторив Жюльєн якомога спокійніше. — Тут її продають по тридцять су за номер.

— Як! Навіть і в семінарії ліберали! — скрикнув Фуке. — Бідна Франція — додав він лицемірно, наслідуючи солоденький голос абата Маслона.

Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке враження, якби на другий день одне слівце, сказане йому отим семінаристиком з Вер'єра, що здавався йому дурним хлоп'ям, не навело його на дуже важливе відкриття: виявилось, що з самого початку свого перебування в семінарії Жюльєн тільки те й робив, що помилявся. Він гірко глузував тепер сам із себе.

Справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед обміркований, він не дбав про деталі, а семінаристські розумники тільки на дрібниці й зважають. Отже, він уже набув репутації вільнодумця. Безліч дрібних помилок викривали Жюльєна.

На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того щоб сліпо коритись авторитетові. Абат Пірар йому ні в чому не допоміг. Він жодного разу навіть не поговорив із Жюльєном, крім як у сповідальні, та й там більше слухав, ніж говорив. Було б зовсім інакше, якби Жюльєн обрав собі в духівники абата Кастанеда.

З тієї хвилини, як Жюльєн усвідомив свою нерозсудливість, він перестав нудитись, йому треба було дізнатись, як далеко він дав зайти лиху, і з цією метою вирішив трохи порушити свою погордливу й уперту мовчазність, якою він відштовхував від себе товаришів. Але тепер вони вирішили помститись на ньому. Його спроби зав'язати розмову були зустрінуті з презирством, що межувало із знущанням. Жюльєн дізнався тепер, що від першого дня його вступу до семінарії не було такої години, особливо під час перерв між заняттями, яка б не мала для нього добрих чи прикрих наслідків і яка б не збільшила кількості його ворогів або не викликала до нього приязні якогось щирого й доброчесного семінариста чи просто не такого грубого неука, як усі інші. Зло, що він мав виправити, було величезне, і завдання його дуже важке. Відтепер увага Жюльєна була завжди насторожі. Він повинен був удавати з себе зовсім іншу людину.

Вираз його очей, наприклад, завдавав йому багато клопоту. Не без підстав у подібних місцях усі опускають очі. «Який же я був самовпевнений у Вер'єрі! — міркував Жюльєн. — Я думав, що живу, а це було тільки готування до життя, Але ось тепер, нарешті, я живу серед людей таких, які мене оточуватимуть до кінця, поки моя роль не буде зіграна. Я оточений ворогами. Яке нестерпне це безнастанне лицемірство, — говорив він собі. — Перед ним бліднуть подвиги Геракла. Геракл наших часів — це Сікст П'ятий, що протягом п'ятнадцяти років обманював своїм смиренством сорок кардиналів, які знали його запальним і гордим замолоду.

Виходить, наука тут нічого не важить! — казав він собі з досадою. — Успіхи в догматиці, у священній історії заохочуються, тут тільки про людське око. Все, що з цього приваду тут говориться, — просто пастка, в яку потрапляють такі безумці, як я. На жаль, єдина моя заслуга була в швидких успіхах, в моєму вмінні засвоювати всі ці вигадки. Невже вони й самі знають їм справжню ціну? Невже вони ставляться до всього так, як і я? А я, дурень, пишався своїми знаннями! Та саме тим, що я завжди виходжу на перше місце, я й нажив собі запеклих ворогів. Шазель знає більше, ніж я, але він завжди допускається в своїх працях якої-небудь нісенітниці і потрапляє на п'ятдесяте місце; якщо він коли-небудь і виходить на перше, то тільки через неуважність. Ах, одне слово, одне єдине слово пана Пірара могло б мене врятувати!»

З того часу, як Жюльєн усвідомив свої помилки, довгі вправи з аскетичного благочестя, як, приміром, читання молитов по чотках п'ять разів на тиждень, виконання псалмів у церкві серця Ісусового тощо, все те, що раніше здавалось йому страшенно нудним, стало для нього найцікавішим заняттям. Суворо оцінюючи себе самого, і зокрема, намагаючись не перебільшувати своїх можливостей, Жюльєн не прагнув уподібнитись відразу зразковим семінаристам і робити щохвилини якісь значущі вчинки, які свідчили б про те, що він досяг нового ступеня християнської досконалості. Адже в семінарії навіть не круто зварене яйце можна з'їсти так, що це свідчитиме про успіхи на шляху благочестя.