Стендаль - Червоне і чорне

«В кожній справі потрібні розумні люди, — казав він собі, — бо, зрештою, треба ж комусь діло робити. За Наполеона я був би сержантом, а серед майбутніх кюре я буду старшим вікарієм.

Всі ці бідолахи, — думав він, — тяжко працювали з дитинства і досі жили на кислому молоці й чорному хлібі. Там, у себе, в своїх халупах, вони їли м'ясо не частіше як п’ять шість разів на рік. Так само, як римські солдати вважали, що війна «— це час відпочинку, ці грубі селяни зачаровані принадами семінарського життя».

В їхніх похмурих очах Жюльєн ніколи не бачив інших почуттів, крім фізичного задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди, серед яких він мав відзначитись. Але Жюльєн не знав одного, — і ніхто йому цього не збирався пояснити, — а саме, що бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії церкви та з усього того, що вивчають у семінарії, в їхніх очах тільки гріх гордині, з часів Вольтера, з часів двопалатної системи управління, яка, по суті, є не чим іншим, як недовірою і особистим судженням, і яка прищеплює народові погану звичку не довіряти, французька церква, здається, зрозуміла, що її справжні вороги — це книги. Душевне смиренство вона ставить понад усе. Успіхи в науках, навіть у священних науках, здаються їй підозрілими — і не без підстав. Бо хто зможе перешкодити освіченій людині перейти до ворожого табору, як це зробили Сійвс або Грегуар. Церква тремтить і чіпляється за папу, як за єдиний засіб порятунку. Тільки папа може спробувати паралізувати вільну критику і благочестивою пишнотою своїх придворних церемоній вплинути на пересичений і розтлінний розум світських людей.

Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються в семінарії, почали помалу відкриватися Жюльєнові, він поринув у глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.

«Невже мене забули всі на світі?» — думав Жюльєн. Він не знав, що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніше форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалось, що страшні муки каяття борються із коханням.

«Тим краще, — подумав абат Пірар, — принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку».

Одного разу абат Пірар розпечатав лист, напівзмитий сльозами, — це було прощання навіки з Жюльєном. «Нарешті, — було написано в листі, — небо змилосердилось наді мною і навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене найдорожчим у світі, але самий гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як ви бачите. Турбота про спасіння тих, кому я зобов'язана віддати своє життя, тих, кого ви так любили, — перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жюльєне, будьте справедливі до людей».

Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі була вказана діжонська адреса, хоч тут же висловлювалась надія, що Жюльєн не відповідатиме або якщо напише, то принаймні в таких висловах, які жінка, що повернулась на шлях чесноти, могла б прочитати, не червоніючи.

Меланхолія Жюльєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його здоров'ї, коли раптом якось уранці в його келії з'явився Фуке.

— Нарешті я до тебе добився. П'ять разів — не на докір тобі сказати — я приїздив у Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев'яну стіну. Я вже поставив декого вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?

— Це покута, яку я на себе наклав.

— А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п'ять франків тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.

Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. І раптом Жюльєн пополотнів. Фуке сказав йому:

— До речі, знаєш? — мати твоїх вихованців упала в найглибше благочестя.

І почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає пристрасну душу, коли несвідомо торкаються того, що є для неї найдорожчим.

— Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, що вона їздить на богомілля. Але на превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де Реналь не схотіла взяти його за духівника. Вона їздить на сповідь Діжон або в Безансон.