Стендаль - Червоне і чорне

Дивний наслідок шлюбу, яким його зробило XIX сторіччя! Нудьга подружнього життя знищує кохання, коли воно й було перед весіллям. І разом з тим, як сказав один філософ, шлюб скоро викликає в чоловіків, — досить багатих, щоб не працювати, — глибоку байдужість до мирних сімейних радощів. А серед жінок — тільки дуже сухі серцем не починають мріяти про кохання.

Це філософське міркування примушує мене простити пані де Реналь, але у Вер’єрі не прощали; хоч вона не знала цього, в місті тільки й бул9 розмов, що про скандальну історію її любовного зв'язку. Завдяки цій видатній події осінній сезон був не таким нудним, як звичайно.

Осінь 1 частина зими минули дуже швидко. Довелося покинути %ліси Вержі. Порядне товариство Вер'єра вже починало обурюватись, що його лихослів'я так мало зачіпало пана де Реналя. Не минуло й тижня, як деякі поважні особи, що, бажаючи винагородити себе за свою звичайну серйозність, з радістю беруть на себе такі місії, подбали збудити в ньому найжахливіші підозріння, хоч і робили це дуже обережно.

Пан Вально, проводячи свою потайну гру, влаштував Елізу в одну благородну й поважну родину, де було п'ять жінок. Еліза, побоюючись, як вона казала, не знайти собі місця взимку, погодилась перейти в цю сім'ю на дві третини платні, яку діставала в пана мера. Потім цій дівчині спало на думку піти на сповідь до колишнього кюре Шелана, а також і до нового; їм обом вона докладно розповіла про любовні пригоди Жюльєна.

На другий день після того, як Жульєн приїхав у Вер'єр, абат Шелан о шостій годині ранку викликав його до себе.

— Не питаю у вас нічого, — сказав він, — прошу вас, а в разі потреби й наказую вам — нічого не говорити мені; але я вимагаю, щоб через три дні ви вирушили до Безансонської семінарії або до вашого друга Фуке; він готовий, як і раніше, забезпечити ваше майбутнє. Я все передбачив, все влаштував; але вам треба виїхати й не повертатись у Вер'єр принаймні цілий рік.

Жюльєн не відповідав, він обмірковував, чи не повинен вважати, що його честь ображена тим піклуванням, яке взяв на себе пан Шелан, — адже той, зрештою, йому не батько.

— Завтра в цей самий час я матиму честь з'явитись до вас іще раз, — сказав він нарешті священикові.

Пан Шелан, який гадав, що йому вдасться силою свого авторитету переконати цього юнака, говорив довго. Прибравши смиренного й шанобливого вигляду, Жюльєн стояв, не кажучи й слова.

Нарешті його відпустили, і він кинувся попередити пані де Реналь. Він знайшов її в розпачі: чоловік тільки що говорив з нею досить відверто. Його нерішуча вдача і надії на безансонську спадщину примусили його вважати, що дружина не винна. Він щойно зізнався їй, що громадська думка у Вер'єрі якось дивно настроєна. Люди, звичайно, помиляються, їх збили з пантелику заздрісники; але що ж, зрештою, робити?

Пані де Реналь спробувала втішити себе думкою, що Жюльєн міг би пристати на пропозицію пана Вально і залишитись у Вер'єрі. Але тепер це вже була не та простосерда й боязка жінка, якою вона була минулого року; її фатальна пристрасть і муки каяття просвітили її. Слухаючи чоловіка, вона з болем переконувалась, що розлука, хоч би тимчасова, тепер неминуча. «Далеко від мене Жюльєн знов порине в свої честолюбні мрії, і це так природно для людини., яка не має ні гроша. А я! Боже великий! Я така багата — і це багатство нічим не може допомогти моєму щастю! Він забуде мене. Він чарівний, його кохатимуть, полюбить і він. 0, я нещасна!.. Та на що ж мені нарікати? Бог справедливий: адже я нічого не зробила, щоб перестати грішити, — ї, караючи мене, він відібрав у мене розум. Я могла підкупити Елізу, прихилити її на свій бік. Це було так легко зробити! А я й не подумала про це, я весь час віддавалась своїм безумним любовним фантазіям. А тепер все пропало».

Жюльєна вразило одне: коли він приніс пані де Реналь жахливу звістку про свій від'їзд, він не почув від неї ніяких егоїстичних заперечень, хоч видно було, що вона ледве стримувала сльози.

— Нам потрібна твердість, друже мій. — Вона відрізала для нього на пам'ять пасмо свого волосся. — Не знаю, що я робитиму, але, якщо я помру, обіцяй мені, що ти ніколи не покинеш моїх дітей. Далеко ти будеш від них чи близько, постарайся зробити з них чесних людей. Якщо знову буде революція, всю знать переріжуть, а їхньому батькові доведеться, мабуть, емігрувати через того селянина, якого тоді вбили на даху. Подбай про моїх дітей… Дай мені твою руку. Прощай, друже мій. Це наші останні хвилини. Коли ця страшна жертва буде принесена, я сподіваюся, що на людях в мене вистачить мужності подбати про своє добре ім'я.