Стендаль - Червоне і чорне

Відповідь була несподівана:

«Слухайтесь або я відмовлюсь від усього. Тремтіть, необережне дівча! Я ще не знаю, що таке Ваш Жюльєн, і Вам це відомо ще менше. Хай він їде в Страсбург і виконує свої обов’язки. Про свої дальші наміри сповіщу через два тижні».

Ця рішуча відповідь вразила Матильду. «Я не знаю, що таке Жюльєн», ці слова заполонили її уяву, і вона поринула в чарівні мрії, які здавались їй реальністю. «Розум мого Жюльєна не підганяється до тісного крою салонного зразка, і, хоч це й доводить вищість Жюльєна, батько не вірить йому саме через це…

Проте, якщо я не поступлюся забаганці мого батька, може зчинитись публічний скандал, а розголос погано вплине на моє становище у вищому світі і може навіть пошкодити мені в очах Жюльєна. А вже після такого розголосу… жалюгідне існування принаймні років на десять. А проте, якщо я вчинила таке безумство — вибрала чоловіка лише за його особисті достоїнства, то тільки величезне багатство може врятувати мене від глуму. Якщо я житиму далеко від батька» він, у його літах, може мене забути… Норбер одружиться з якою-небудь принадною, спритною жінкою. Адже ж звабила старого Людовіка XIV герцогиня Бургундська…»

Вона вирішила скоритись, але нічого не сказала Жюльєнові про цей другий батьків лист: при його несамовитій вдачі він міг вчинити якесь шаленство.

Коли вона сказала ввечері Жюльєнові, що він тепер гусарський лейтенант, радості його не було меж. Можна собі уявити це, знаючі честолюбні мрії всього його життя і його палку любов до свого сина. Зміна імені зовсім приголомшила його.

«Отже, — сказав вія собі, — роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде страховисько покохати мене, — подумав він, глянувши на Матильду, — її батько не може жити без неї, а вона — без мене».

Жюльєн поринув у глибоку задуму і ледве відповідав на палкі пестощі Матильди. Він був мовчазний і похмурий. Ніколи ще він не здавався Матильді таким незвичайним, таким чарівним. Вона боялась, щоб його надмірно вразлива гордість не зіпсувала всієї справи.

Вона бачила, що майже щоранку в особняк приїздить абат Пірар. Чи не міг Жюльєн через нього дізнатися про наміри її батька? А може, сам маркіз з якоїсь хвилинної примхи написав йому? Як інакше пояснити суворий вигляд Жюльєна після такої радісної звістки? Спитати його вона не сміла.

Не сміла! Вона, Матильда! І з цієї хвилини в її почуття до Жюльєна прокралось щось тривожне, неясне, схоже на жах. Ця черства душа тепер пізнала в своєму коханні все, що властиве пристрасті і що доступне жінці, вихованій серед надмірностей цивілізації, якими так захоплюється Париж.

Другого дня на світанку Жульєн з'явився до абата Пірара. Слідом за ним у двір в'їхала стара обшарпана карета, найнята в найближчій поштовій конторі.

— Такий екіпаж тепер вам не пасує, — сказав йому буркотливим тоном суворий абат. — Ось вам двадцять тисяч франків, подарунок пана де Ла-Моля; він рекомендує вам витратити їх за рік, але по змозі не давати приводу для глузування. (Кинути юнакові таку величезну суму — це значило, на думку священика, штовхнути його на шлях гріха).

Маркіз додав до цього: пан Жюльєн де Ла-Верне повинен вважати, що одержав ці гроші від свого батька, якого немає потреби називати на ім'я. Пан де Ла-Верне, можливо, визнає за потрібно зробити подарунок панові Сорелю, вер'єрському тесляреві, що доглядав його в дитинстві…

— Я міг би взяти цю частину доручення на себе, — додав абат, — я нарешті переконав пана де Ла-Моля піти на мирову з цим єзуїтом, абатом Фрілером. Вплив його набагато сильніший за наш. Одною з негласних умов цієї угоди буде те, що ця людина, яка, по суті, панує в Безансоні, визнає ваше високе походження.

Жюльєн не тямив себе від захвату; він кинувся на шию абатові. Отже, його визнано!

— Майте сором! — сказав пан Пірар, відстороняючи його. — Що це за світська суєславність?.. Щодо Сореля і його синів, я їм від себе запропоную пенсію в п'ятсот франків, яка буде їм виплачуватись щороку, поки я буду задоволений їхньою поведінкою.

Жюльєн був знову холодний і погордливий. Він подякував, але в дуже непевних виразах, які ні до чого не зобов’язували. «А що, як я й справді незаконний син якогось вельможі, засланого грізним Наполеоном в наші гори?» 3 кожною хвилиною ця думка здавалася йому все більше ймовірною.

Ненависть до батька могла б бути прямим дока8ом… і тоді, значить, я не такий уже звір!»