Стендаль - Червоне і чорне

Загалом життя його було тепер не таке нестерпне, як раніше, коли він проводив дні у повній бездіяльності.

«Що ж, — сказав він собі якось увечері, — ось я вже переписую п'ятнадцяту з цих огидних статей; всі чотирнадцять попередніх я власноручно передав швейцарові пані де Фервак. Очевидно, я матиму честь наповнити листами всі шухляди П письмового стола. А проте вона поводиться зі мною точнісінько так, немовби я їй ніколи не писав! До чого ж дійдеться? Чи не набридне їй ця моя впертість так само, як і мені самому? Треба визнати, що цей росіянин, друг Коразова, закоханий в чарівну річмондську квакершу, був просто жахливий чоловік; чи можна бути нуднішим?»

Як і кожна посередність, яка випадково стає свідком маневрів великого полководця, Жюльєн нічого не розумів у цьому наступі молодого росіянина на серце красуні англійки. Усі перші сорок листів призначались тільки для того, щоб добитись прощення за сміливість писати їй. Треба було привчити цю милу особу, яка, мабуть, страшенно нудьгувала, засвоїти звичку одержувати листи, хоч трохи не такі безбарвні, як її повсякденне життя.

Одного ранку Жюльєнові передали листа: він впізнав герб пані де Фервак і зламав печатку з поквапливістю, яка здалася б йому неможливою кілька днів тому; але це було тільки запрошення на обід.

Він кинувся шукати вказівок у пана Коразова. На жаль, молодий росіянин здумав похизуватися легкістю стилю Дора саме там, де йому треба було бути простим і зрозумілим. Отже, Жюльєнові лишилось неясним, який душевний стан годиться йому вдавати на обіді в маршальші.

Вітальня в палаці де Фервак вражала розкішшю, вона була роззолочена, як галерея Діани в Тюїльрі, і оздоблена картинами, писаними олійними фарбами і вставленими в стінні панелі. На деяких картинах було видно плями свіжої фарби. Пізніше Жюльєн дізнався, що господині дому деякі сюжети здалися не зовсім пристойними і вона звеліла виправити картини. «Моральний вік», — подумав він.

В цьому салоні він побачив трьох осіб з тих, що були присутні при складанні секретної ноти. Один з них, монсеньйор єпископ, дядечко пані де Фервак, розпоряджався списком вакантних духовних посад ї, як казали, не міг ні в чому відмовити своїй племінниці. «Як далеко я пішов! — сказав собі Жюльєн, меланхолійно посміхаючись, — і як мені байдуже до цього! Подумати тільки, я обідаю за одним столом з уславленим єпископом ***!»

Обід був дуже посередній, а розмови просто нестерпні. «Це скидається на зміст розділів поганої книжки, — подумав Жюльєн. — Тут сміливо торкаються найважливіших проблем, доступних людській думці. Але, послухавши три хвилини, запитуєш себе, чого більше в промовця — пишномовності чи жахливого неуцтва».

Читач, мабуть, уже забув того нікчемного писаку, на ім'я Тамбо, племінника академіка і майбутнього професора, що своїми брудними наклепами отруював повітря в салоні палацу де Ла-Моль.

А саме цей чоловічок і подав Жюльєнові думку, що пані де Фервак, хоч і не відповідає на його листи, можливо, ставиться поблажливо до його почуття. Чорне серце пана Тамбо просто краялось від думки про успіхи Жюльєна. «Але з другого боку, — міркував майбутній професор, — людина визначна, так само як і перший-ліпший дурень, не може одночасно бути в двох місцях, отже, якщо Сорель зробиться коханцем прекрасної маршальші, вона його влаштує на якусь вигідну церковну посаду, і я позбудуся його в палаці де Ла-Моль».

Пан абат Шрар виголосив Жюльєнові довге повчання з приводу його успіхів у палаці де Фервак. Тут виявився сектантський дух суперництва між суворим янсеністом і цим єзуїтським монархічним салоном доброчесної маршальші, що претендував на відродження моралі.

Приписи росіянина категорично забороняли суперечити усно тій особі, якій писалися листи. Ні в якому разі не можна було ухилятись від постійного найпалкішого захоплення, це була найперша передумова для всіх листів. Якось увечері в опері, в ложі пані де Фервак, Жюльєн надто розхвалював балет «Манон Леско». Він робив це виключно на тій підставі, що балет здавався йому зовсім нікчемним.

Маршальша сказала, що балет набагато слабший за роман абата Премо.

«Он які — подумав Жульєн, весело здивувавшись. — Така доброчесна особа — і вихваляє роман.»

Пані де Фервак вважала своїм обов'язком два чи три рази на тиждень висловлювати нищівну зневагу до письменників, які своїми мерзенними творами намагаються зіпсувати молодь, що й без того, на жаль, легко піддається згубним пристрастям.