Стендаль - Червоне і чорне

Цього вечора пані де Фервак поводилась з ним так, наче вона й не одержала від нього філософського й містично релігійного трактату, який він уранці з таким меланхолійним виразом передав її швейцарові. Напередодні Жюльєн випадково відкрив спосіб бути красномовним, тепер він навмисне сів так, щоб бачити очі Матильди. А Матильда теж, як тільки прийшла пані де Фервак, залишила блакитний диван, інакше кажучи, втекла від свого звичайного товариства. Пан де Круазнуа був помітно збентежений її новою примхою. Його неприхований смуток значно полегшив страждання Жюльєна.

Ця несподівана радість піднесла його красномовство зовсім у понадхмарні висоти, а що марнолюбства закрадається навіть у серця, які служать обителлю найвищої доброчесності, то й пані де Фервак, сідаючи в карету, подумала: «Пані де Ла-Моль має рацію, цей юний абат — справді визначна людина. Мабуть, у перші дні він ніяковів у моєї присутності. Справді, всі, кого зустрічаєш у цьому домі, позначені якоюсь печаттю легковажності; я бачу тут тільки підтримувану старістю чесноту, що потребує охолоджуючої дії похилих літ. Цей юнак, очевидно, помітив різницю між такими жінками і мною; він пише непогано, але я дуже боюся, що за його проханням — просвітити його моїми порадами, з яким він звертається до мене в листі, — ховається почуття, не усвідомлене ним самим. А втім, скільки разів так починалось щире навернення на путь істинний. І що особливо навіває мені добрі надії — це те, що його стиль зовсім відмінний від стилю тих юнаків, чиї листи мені доводилось бачити. Не можна не помітити високої зворушливості, глибокої серйозності, великої переконаності в посланні цього юного священнослужителя. Справді, в ньому є щось подібне до лагідної доброчесності Масільйона».

Таким чином, думка про єпископський сан вперше поєднувалася з уявленням про Жюльєна в свідомості цієї жінки, яка рано чи пізно мала розподіляти найвищі пости французької церкви. Але цей успіх зовсім не втішив би Жюльєна; в цю хвилину думка його нездатна була охопити будь-що, чуже його теперішнім стражданням; все навколо тільки збільшувало його муки. Наприклад, вигляд його власної кімнати став для нього нестерпним. Коли він повернувся до себе ввечері з свічкою в руці, кожна річ, кожна дрібничка, Здавалось, аж кричали, бажаючи розповісти йому нові подробиці його горя.

В цей день, входячи в свою кімнату, він сказав собі з такою жвавістю, якої не почував уже давно: «Я маю над чим попрацювати, гадаю, що другий лист такий же нудний, як і перший».

Лист виявився ще нуднішим. Те, що він переписував, здавалось йому таким безглуздим, що він під кінець став копіювати рядок за рядком механічно, не думаючи про зміст.

«Це ще пишномовніше, ніж офіційні статті Мюнстерського трактату, — казав він собі, — які мій професор дипломатії примушував мене переписувати в Лондоні».

І тільки зараз він згадав про листи пані де Фервак, які забув повернути поважному іспанцеві, дону Дієго Бустосу. Він розшукав їх; вони були майже такі самі заплутані й безглузді, як і листи молодого російського вельможі. Це був справжній туман — бажання сказати все і не сказати нічого. «Стиль — справжня еолова арфа, — подумав Жюльєн. — За всіма цими високими фразами про небуття, про смерть, про вічність і таке інше я не бачу, по суті, нічого реального, крім нестерпної боязні сказати щось смішне».

Монолог, який ми тут скорочено навели, він повторював протягом двох тижнів. Засинати, переписуючи щось на зразок коментарів до апокаліпсису, наступного дня відвозити лист з меланхолійним виразом, заводити коня в стайню, 8 надією побачити хоч краєчок одягу Матильди, працювати, увечері з'являтися в опері в ті дні, коли пані де Фервак не бувала в палаці де Ла-Моль, — так одноманітно минало життя Жюльєна. Воно набувало певного інтересу, коли пані де Фервак приїздила до маркізи; тоді він міг бачити очі Матильди з-під крис капелюха маршальші і ставав красномовним. Його образна й схвильована мова ставала дедалі виразнішою і разом з тим витонченішою.

Він прекрасно розумів, що всі його промови в очах Матильди були безглуздими, але йому хотілось вразити її вишуканістю свого красномовства. «Чим менше правди в тому, що я кажу, — думав Жюльєн, — тим більше я повинен їй подобатись». І він з одчайдушною сміливістю пускався в деякі перебільшені описи й вихваляння природи. Він дуже скоро помітив, що маршальші здається вульгарним усе просте і зрозуміле. І Жюльєн продовжував чи скорочував свої просторікування, залежно від того, схвалення чи байдужість бачив в очах двох вельможних дам, яким він намагався сподобатись.