Матильду оточила ціла юрба юнаків з вусиками. Вона прекрасно бачила, що їй не вдалося зачарувати Альтаміру, і їй було прикро, що він її покинув; вона бачила, як його чорні очі заблищали, коли він заговорив з перуанським генералом. Мадемуазель де Ла-Моль розглядала молодих французів з тією глибокою серйозністю, якої не могла досягти жодна з її суперниць. «Хто з них, — думала вона, — був би здатний, навіть за найсприятливіших обставин, зробити щось таке, щоб йому загрожував смертний вирок?»
Її дивний погляд тішив людей недалеких, але багатьох непокоїв. Вони боялись, що в неї ось-ось вирветься якесь слівце, на яке не знатимеш, що й відповісти.
«Знатне походження наділяє людину безліччю таких рис, відсутність яких неприємно вражає: я це бачу на прикладі Жюльєна, — думала Матильда, — але воно вбиває ті душевні якості, які можуть призвести до смертного вироку».
Саме в цю мить хтось вимовив біля неї:
— Граф Альтаміра — = другий син князя Сан-Назаро-Пімантеля. Один з Пімантелів намагався врятувати Конрадіна, покараного на смерть в тисяча двісті шістдесят восьмому році, Це одна з найзнатніших родин Неаполя…
«Ось і доказ моєї теорії, — подумала Матильда, — знатне походження відбирає силу вдачі, потрібну для того, щоб піти на смерть! Ні, здається, мені судилося сьогодні говорити самі дурниці. Ну, що ж, коли я лиш звичайнісінька жінка, — доведеться танцювати». І вона зглянулась на вмовляння маркіза де Круазнуа, що вже цілу годину запрошував її на галоп. Щоб забути свої невдалі філософствування, Матильда вирішила бути справді чарівною, і пан де Круазнуа був на сьомому небі.
Але ні танці, ні бажання зачарувати одного з найвродливіших чоловіків при дворі не могли розважити Матильду. Успіх її був неймовірний. Вона була королевою балу, відчувала це, але залишалась байдужою.
«Яке безбарвне життя чекає мене з такою істотою, як Круазнуа, — казала вона собі, коли через годину він вів її до крісла. — А в чому ж для мене радість, коли навіть після піврічної відсутності мені невесело на цьому балі, про який із заздрістю мріють усі жінки в Парижі? А я ж користуюсь успіхом серед такого добірного товариства, що кращого не можна й уявити. 3 буржуа тут знайдеться хіба що кілька перів та один чи двоє таких, як Жюльєн. І все ж, — думала вона з дедалі глибшим сумом, — доля наділила мене всіма благами, знатністю, всім, крім щастя! Найсумнівніше з моїх достоїнств — це ті, про які мені твердять сьогодні цілий вечір. Розум — так, він у мене є, бо вони всі, очевидно, його бояться. Досить їм торкнутися якогось серйозного питання, як через п'ять хвилин вони вже знемагають і, неначе роблячи велике відкриття, повторюють те, що я тверджу їм цілу годину. Я вродлива, в мене є й ця перевага, заради якої мадам де Сталь пожертвувала б усім, а проте я вмираю з нудьги. Чи є якась підстава гадати, що я менше нудьгуватиму, коли зміню своє ім'я на ім'я маркізи де Круазнуа?
Та боже ж мій! — думала вона, мало не плачучи. — Хіба він не бездоганна людина? Адже він неперевершений взірець сучасного виховання. Досить лише глянути на нього, і він завжди знайде щось приємне і навіть дотепне сказати вам. Він сміливий… Але який дивак цей Сорель, — сказала вона собі, і вираз нудьги в її погляді змінився виразом гніву, — адже я попередила його, що хочу з ним поговорити, а він навіть не зволив підійти!»
Розкішне вбрання, блиск свічок, аромат; скільки гарних рук і чарівних плечей! А квіти! А хвилюючі арії Россіні! А картини Сісері! Ах, просто дух захоплює!
«Подорожі Узері»
— Ви в поганому настрої, — сказала Матильді маркіза де Ла-Моль. — Повинна вам зауважити, що показувати це на балі непристойно.
— В мене просто голова болить, — відповіла Матильда зневажливим тоном, — тут нічим дихати.
В цю хвилину, ніби на підтвердження слів мадемуазель де Ла-Моль, старий барон де Толлі знепритомнів і упав: довелося його винести на руках. Заговорили про апоплексичний удар; подія була дуже неприємна.
Матильда не виявила до неї ніякого інтересу. Вона взяла собі за правило ніколи не дивитись на старих і взагалі на всіх тих, хто говорить про щось сумне.
Вона знов пішла танцювати, щоб не чути розмов про удар, якого, до речі, й не було, бо через день барон знову з’явився в товаристві.
«А пан Сорель все не йде», — подумала вона знов, кінчивши танець. Вона вже почала шукати Жюльєна. Очима, коли добачила його в другому залі. Дивна річ — він, здавалось, втратив свій звичайний вираз непорушної байдужості; зараз він зовсім не був схожий на англійця.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу