Стендаль - Червоне і чорне

Матильда нудилася вже від самої думки про майбутнє. Маркізові де Круазнуа нарешті вдалося пробратись до неї. Він заговорив з нею, але вона не слухала, поринувши в думки. Звук його слів зливався для неї з гомоном балу. Вона машинально стежила очима за Жюльєном, що відійшов від неї з шанобливим, але гордим і незадоволеним виглядом. Вона помітила у віддаленому кутку зали, осторонь від рухливої юрби, графа Альтаміру, засудженого на батьківщині до смертної кари, якого читач уже знає. За Людовіка XIV одна з його родичок одружилась з принцем де Конті; це в якійсь мірі захищало його від таємної поліції єзуїтів.

«Видно, тільки смертний вирок і робить людину вищою, — подумала Матильда, — це єдина річ, яку не купиш.

Ось удалий дотеп! Шкода, що він не спав мені на думку тоді, коли я могла б ним блиснути!»

У Матильди було досить смаку для того, щоб ніколи не повторювати в розмові наперед заготовлених дотепів; але вона була надто чванлива, щоб не захопитись сама собою. Радість, що засяяла на її обличчі, прогнала з нього вираз нудьги. Маркіз де Круазнуа подумав, що його розмова починає цікавити Матильду, і подвоїв своє красномовство.

«Що міг би заперечити проти мого афоризму якийсь причепа? — сказала собі Матильда. — Я б відповіла моєму нитикові: титул барона, віконта — купується; ордени даються просто так; мій брат щойно одержав орден, а чим він заслужив його? До чину можна дослужитись. Досить прослужити десять років у гарнізоні або бути родичем військового міністра, як Норбер, і будеш командиром ескадрону. Багатство?.. Так, це найтрудніше, а значить і найпочесніше. Ось як дивно виходить — прямо протилежне тому, що пишуть у книжках! Ну, що ж, щоб здобути багатство, можна одружитись з дочкою пана Ротшильда. Ні, таки справді мій афоризм має глибокий зміст. Все-таки смертний вирок — єдина річ, якої нікому не спадало на думку домагатись…»

— Ви знайомі з графом Альтамірою? — спитала вона пана де Круазнуа.

Вона неначе щойно опам'яталась від глибоких мрій, і це запитання так мало стосувалось до всього, що їй розповідав протягом п'яти хвилин бідолашний маркіз, що він, при всій своїй чемності, трохи розгубився. А проте він був дуже дотепний чоловік, що уславився своєю винахідливістю.

«Матильда трохи химерна, — подумав Круазнуа, — це не зовсім зручно, але зате яке прекрасне становище у вашому світі вона забезпечить своєму чоловікові! Не можу зрозуміти, як маркіз де Ла-Моль домагається цього, але він має зв'язки з найвидатнішими людьми всіх партій. Ця людина ніколи не зазнає поразки. Та, зрештою, примхи Матильди можуть зійти за ознаки високого розуму. А коли людина знатна й багата, оригінальність не може бути смішною, і тоді — яка це буде видатна жінка! Зрештою, досить їй захотіти, і поєднання її розуму, сили вдачі й дотепності надасть їй незрівнянної чарівності…» Робити дві речі водночас дуже важко, а тому маркіз, поринувши в думки, відповів Матильді неуважно, намов проказуючи урок:

— Хто не знає цього сердеги Альтаміри?

І вій став розповідати їй історію невдалої, смішної, безглуздої змови, в якій брав участь Альтаміра.

— Безглуздої! — повторила Матильда, немов розмовляючи сама з собою, — та все-таки він діяв! Мені хочеться побачити справжнього чоловіка. Приведіть його сюди, — сказала вона маркізові, якого її слова прикро вразили.

Граф Альтаміра був одним із найодвертіщих прихильників погордливої і майже зухвалої краси мадемуазель де Ла-Моль. Він вважав її чи не найпершою красунею Парижа.

— Яка б вона була чудова на троні! — сказав він панові де Круазнуа і охоче пішов за ним.

Чимало людей із вищого світу схиляються до думки, що змова в XIX столітті — річ надзвичайно поганого тону, від неї тхне якобінством. А чи є щось у світі бридкіше якобінця невдахи?

В очах Матильди, що перезиралася з паном де Круазнуа, відбивалась насмішка над лібералізмом Альтаміри, але вона слухала його з задоволенням.

«Змовник на балу, — прекрасний контраст», — думала вона. Альтаміра із своїми чорними вусами нагадував їй відпочиваючого лева; але скоро вона помітила, що в нього на думці тільки одне: користь, преклоніння перед корисним.

Молодий граф не знаходив на світі нічого вартого своєї уваги за винятком того, що могла дати його батьківщині двопалатна система урядування. Він охоче покинув Матильду, першу красуню балу, коли побачив, що в залу ввійшов перуанський генерал…

Не сподіваючись більше нічого від Європи, після того як Меттерніх завів у ній свої порядки, бідолашний Альтаміра змушений був тішитись мріями про майбутнє, коли держави Південної Америки стануть сильними й могутніми й повернуть Європі свободу, послану їм Мірабо [31] Цей аркуш, написаний 25 липня 1830 року, був надрукований 4 серпня. (Примітка французького видавництва). .