Стендаль - Червоне і чорне

Жюльєн міг опинитися у прикрому становищі. Тому він завів спеціальну книгу, до якої записував усі розпорядження, і маркіз скріпляв їх своїм підписом. Жюльєн найняв писаря, що переписував в окрему книгу всі розпорядження, стосовні певних справ; сюди ж заносили і копії всіх листів.

Спершу таке нововведення здалося маркізові надзвичайно безглуздим і нудним. Але не минуло й двох місяців, як він відчув усі його переваги. Тоді Жюльєн запропонував йому взяти ще рахівника з банку, щоб вести подвійну бухгалтерію всіх прибутків і витрат по маєтках, які були під наглядом Жюльєна.

Ці заходи настільки прояснили маркізові стан його власних справ, що він міг тепер дозволити собі приємність пускати свої гроші в обіг, не вдаючись до підставних осіб, які його обкрадали.

— Візьміть собі три тисячі франків, — сказав він одного дня своєму молодому управителеві.

— Пане, це може дати привід до наклепу.

— Чого ж ви хочете? — роздратовано спитав маркіз.

— Щоб ви були ласкаві власноручно вписати ваше розпорядження в книгу; за цим розпорядженням я одержу три тисячі франків. Зрештою, це абат Пірар подав думку про таку систему обліку.

Маркіз записав своє розпорядження з таким виразом нудьги на обличчі, який, мабуть, був у маркіза де Монкада, коли той слухав звіти свого інтенданта пана Пуассона.

Увечері, коли Жюльєн з'являвся у синьому костюмі, про справи не розмовляли. Ласка маркіза була така приємна для хворобливого самолюбства нашого героя, що незабаром він мимоволі відчув приязнь до цього люб’язного старого. Це не значить, що Жюльєн був чутливим в тому розумінні, як це слово вживають в Парижі; та все-таки він не був бовдуром, а з того часу, як помер старий полковий лікар, ніхто не розмовляв 8 ним так ласкаво. Він дивувався, що маркіз щадив його самолюбство з такою обачністю, якої він ніколи не бачив у старого хірурга. Крім того, Жюльєн помітив, що лікар далеко більше пишався своїм орденом, ніж маркіз своєю синьою стрічкою. Батько маркіза був великим вельможею.

Одного разу в кінці ранкової ділової аудієнції Жюльєн, що був, як завжди, в чорному костюмі, зумів чимось розважити маркіза; той затримав його на цілих дві години і неодмінно хотів подарувати йому кілька банкнотів, тільки що принесених з біржі його агентом.

— Смію надіятись, пане маркіз, що я не порушу глибокої поваги до вас, коли попрошу дозволу сказати з цього приводу кілька слів.

— Кажіть, мій друже.

Ласкаво прошу пана маркіза дозволити мені відмовитись від цього подарунка. Він призначається не людині в чорному і зовсім зіпсував би невимушену поведінку, яку так великодушно дозволяє пан маркіз людині в синьому. Він поводився дуже шанобливо й вийшов, не підводячи очей.

Жюльєнова вихватка здалася маркізові потішною. Увечері він розповів про неї абатові Пірару.

— Я мушу нарешті вам признатись, любий абате, що мені відоме походження Жюльєна, і я дозволяю вам не таїти те, що я вам довірив.

«Його сьогоднішня поведінка була справді благородна, — подумав маркіз, — І от я дам йому благородне походження».

Через деякий час маркіз нарешті став виходити.

— їдьте, поживіть місяців зо два в Лондоні, — сказав він Жюльєнові. — Посланці та кур’єри привозитимуть вам мою кореспонденцію, з моїми помітками. Ви складатимете відповіді і, вклавши кожну у відповідний лист, надсилатимете мені. Я підрахував, що затримка буде не більш як п'ять днів.

Сидячи в поштовій кареті по дорозі в Кале, Жюльєн дивувався незначності тих справ, заради яких його посилали в це нібито ділове відрядження.

Не говоритимемо про те, з яким почуттям зненависті, майже жаху Жюльєн ступив на англійську землю. Ми вже казали про його захоплення Наполеоном. В кожному офіцерові він бачив сера Гудзона Лоу, у кожному вельможі — лорда Бетхерста, який творив оті мерзоти на острові Святої Єлени і в нагороду за них одержав міністерський портфель на десять років.

В Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.

— Ви обранець долі, дорогий Сорель, — казали вони йому, — сама природа вас нагородила таким холодним обличчям, наче ви за тисячу миль від того, що ви насправді зараз почуваєте, тобто те, що ми лиш намагаємось вдавати.

— Ви не розумієте нашого віку, — казав йому князь Коразов, — робіть завжди протилежне тому, чого від вас чекають. Слово честі, це єдиний закон нашого часу. Не будьте ні шаленим, ні неприродним, бо тоді від вас чекатимуть шаленства й неприродності і ви не зможете додержувати цього закону.