Стендаль - Червоне і чорне

Голос абата втратив свою сухість. Жюльєн, на превеликий сором, відчув, що очі його зросились слізьми, Йому так хотілося кинутись в обійми друга; він не стримався і сказав абатові, намагаючись надати своєму голосу якомога більше мужності:

— Батько ненавидів мене з самої колиски; це було мов велике нещастя, але я не нарікатиму на долю, в вас я знайшов батька, пане.

— Гаразд, гаразд, — мовив абат, збентежений. Потім додав, зрадівши нагоді зробити зауваження, достойне директора семінарії: — Не треба ніколи казати доля, сину мій, — кажіть завжди провидіння.

Візник спинився; кучер підняв бронзовий молоток на величезних воротах; це був палац де Ла-Моль, а щоб у перехожих не виникло сумнівів, слова ці були вирізьблені на чорній мармуровій дошці над ворітьми.

Ця бундючність не сподобалась Жюльєнові. «Вони так бояться якобінців! Їм ввижається за кожним парканом Робесп’єр і його візок. Можна померти зо сміху, бачачи їхній страх, а вони виставляють напоказ свої особняки, немов навмисне, щоб чернь під час повстання могла їх відрізнити й сплюндрувати. Жюльєн поділився своїми думками з абатом Піраром.

— Ах, бідний сину мій, вам незабаром доведеться бути моїм вікарієм! Які жахи спадають вам на думку!

— Як на мене, нема нічого простішого, — відповів Жюльєн.

Поважний вигляд воротаря і надзвичайна охайність подвір'я викликали його захоплення. Стояв теплий, сонячний день.

— Яка чудова архітектура! — сказав Жюльєн своєму другові.

Насправді ж це був один з отих незграбних палаців Сен-Жерменського передмістя, збудованих незадовго до смерті Вольтера. Ніколи мода і краса не були такі далекі одна від одної.

Жюльєн, остовпівши від подиву, спинився серед двору.

— Тримайтесь же як слід, — сказав абат Пірар, — вам спадають на думку жахливі речі, а поводитесь ви, як справжня дитина. Хіба ви забули Гораційове (нічому не дивуватись)? Подумайте лишень, коли ви тут оселитесь, усі ці лакеї візьмуть вас на глум. Вони вбачатимуть у вас рівню, несправедливо поставленого вище їх. Під виглядом добродушних порад і бажання допомогти вам, вони подбають, щоб зробити вас посміховиськом.

— Хай лише спробують! — промовив Жюльєн, прикусивши губу. До нього знову повернулась уся його недовіра.

Зали бельетажу, якими вони проходили, прямуючи до кабінету маркіза, здалися б вам, мій читачу, такими ж сумними, як і розкішними. Якби вам запропонували жити в них, ви напевне відмовилися б. Це оселя позіхань і найнуднішого резонерства. Але Жюльєн ще більше пройнявся захопленням. «Невже можна бути нещасним, живучи в таких розкішних палатах!» — думав він.

Нарешті вони увійшли в найбридкішу з усіх кімнат цього пишного особняка. Світло ледве проходило в неї. Там сидів сухенький чоловічок з жвавими очима, в білявій перуці. Абат повернувся до Жюльєна і відрекомендував його. Це був маркіз. Жюльєн ледве впізнав його, таким він зараз здавався чемним. Перед Жюльєном був зовсім не той пихатий вельможа, якого він бачив в абатстві Брело. Жюльєнові здалося, що перука його була занадто пишна, і це спостереження допомогло йому оговтатись. Цей нащадок друга Генріха III на перший погляд здався йому досить мізерним, він був худий і надто рухливий. Але Жюльєн помітив незабаром, що ввічливість маркіза була ще приємніша для співрозмовника, ніж манера самого безаясонського єпископа. Аудієнція тривала якихось три хвилини. Коли вони вийшли, абат сказав Жюльєнові:

— Ви дивились на маркіза, як дивляться на картину. Я не великий дока в тому, що тут зветься ввічливістю, — ви щодо цього скоро заткнете мене за пояс, — та все ж сміливість вашого погляду мені здається не дуже чемною.

Вони знову сіли в фіакр, 4кучер спинився біля бульвару. Абат провів Жюльєна анфіладою просторих покоїв. Жюльєн помітив, що там не було ніяких меблів. Він став розглядати розкішний позолочений годинник на стіні, на якому. зображене було щось, на його думку, вельми непристойне. Але тут до нього підійшов якийсь дуже елегантний і привітний пан. Жюльєн злегка вклонився.