Стендаль - Червоне і чорне

— Слово честі, — майже так і е! Я тікаю від цього осоружного провінційного життя. Я, ти знаєш, люблю лісову свіжість і спокій ланів. Ти мені часто докоряв за романтизм. Ніколи в житті я й слухати не хотів про політику, але саме вона мене й вигнала звідти.

— А до якої ж партії ти належиш?

— Ні до якої, і саме це мене погубило. Ось тобі вся моя політика: я люблю музику, живопис; гарна книга — це для мене ціла подія. Мені незабаром мине сорок чотири роки. Скільки мені залишилося жити? П'ятнадцять, двадцять, щонайбільше тридцять років? Ну, то я певен, що через тридцять років міністри будуть трохи спритніші, але такі самі чесні люди, як і тепер. Історія Англії є для мене дзеркалом нашого майбутнього. Завжди знайдеться який-небудь король, що схоче збільшити свої прерогативи, завжди честолюбне бажання стати депутатом, слава і сотні тисяч франків, які заробляв Мірабо, не даватимуть спати провінційним багатіям. І це називається в них — бути лібералом і любити народ. Завжди ультра роялісти будуть пройняті бажанням стати перами чи камерюнкехрами. Всякий прагнутиме стати біля керма на державному кораблі, бо за це добре платять. Невже там ніколи не знайдеться скромного містечка для звичайного подорожнього?

— Та кажи ж нарешті, що з тобою трапилось? Напевне, щось дуже потішне, якщо взяти до уваги твою спокійну вдачу. Чи не останні вибори вигнали тебе з провінції?

— Мої поневіряння почалися раніше. Чотири роки тому мені було сорок років, і я мав п'ятсот тисяч франків. Тепер мені на чотири роки більше, а грошей, мабуть, на п'ятдесят тисяч франків менше, бо я їх втрачаю на продажу свого замку Монфлері на Роні — прекрасна місцевість! В Парижі мені набридла вічна комедія, до якої зобов’язує те, що ви називаєте цивілізацією дев'ятнадцятого сторіччя. Я прагнув простоти і щирості. І ось я купую маєток в горах біля Рони; не можна собі уявити нічого чарівнішого.

Сільський вікарій і сусідні дрібні поміщики цілих півроку догоджають мені; я запрошую їх на обіди; кажу їм: «Я покинув Париж, щоб ніколи в житті не чути про політику; як ви бачите, я не передплачую жодної газети, і, чим менше листів приносить мені листоноша, тим мені приємніше».

Але у вікарія, виявляється, свої розрахунки. Незабаром мене почали допікати тисячею настирливих вимог, каверз і т. ін. Я збирався приділити двісті триста франків на рік бідним, — від мене вимагають, щоб я дав ці гроші на якісь благочестиві товариства: святого Йосифа, діви Марії тощо. Я відмовляюсь; тоді на мене сиплються сотні образ. А я, дурень, беру це близько до серця, Я вже не маю змоги вийти з дому, щоб вранці погуляти й помилуватися красою гір, — неодмінно натраплю на яку-небудь халепу, що порушує мої мрії й прикро нагадує про людей та їхню злобу. Ось, наприклад, іде полями процесія з молебством — я люблю ці співи (це, мабуть, ще грецька мелодія), — то моїх полів не благословляють, бо, як каже наш вікарій, лани ці належать нечестивцю. У старої святенниці селянки здохла корова. То вона каже, це тому, що корова паслась біля ставка, який належить мені, нечестивому філософові з Парижа, і через тиждень уся моя риба плаває голічерева, отруєна вапном. Яких тільки каверз не роблять мені! Мировий суддя — чесна людина, але він все ж боїться за свою посаду, і тому завжди ухвалює вирок проти мене. Так сумирні поля стають для мене пеклом. Як тільки люди побачили, що вікарій, голова сільських єзуїтів, мене зрікся, а капітан у відставці, голова тамтешніх лібералів, мене не підтримує, — всі напали на мене, всі, аж до муляра, якого я утримував цілий рік, аж до стельмаха, що спробував, лагодячи мої плуги, безкарно обдурити мене. Нарешті, щоб мати хоч яку-небудь підтримку і виграти кілька своїх процесів, я стаю лібералом, але, як ти згадав, наспіли ці прокляті вибори, від мене вимагають, щоб я голосував.

— За невідомого тобі кандидата?

— Зовсім ні, за людину, яку я занадто добре знаю. Я відмовляюсь — страшенна необачність! Ну, тут на мене нападають і ліберали; моє становище став нестерпним. Я гадаю, що, якби вікарієві спало на думку обвинуватити мене в убивстві моєї служниці, знайшлося б двадцять свідків з тої і другої кліки, які заприсяглися б, що бачили це на власні очі.

— А ти хотів жити в селі і не догоджати примхам сусідів, навіть не слухати їхніх теревень! Яка наївність!

— Ну, тепер я порозумнішав. Монфлері продається, хай я втрачу на цьому, якщо буде треба, п'ятдесят тисяч франків, але я щасливий, бо покидаю це пекло лицемірства і капостей. Тепер я вирішив пошукати самотності та сільської тиші в єдиному місці, де вони існують у Франції, — на п'ятому поверсі, вікнами на Єлисейські Поля. Та й тут я не певен, чи не доведеться мені розпочати політичну кар'єру в кварталі Руль, роздаючи свячений хліб парафіянам.