Генріх Манн - Вірнопідданий

— Хай наші громадяни, — вигукнув Дідеріх, — нарешті прокинуться від сну, в якому вони так довго перебували, і хай не полишають боротьби з крамольними елементами тільки державі та її органам, а самі докладуть до цього рук! Таке веління його величності, панове судді, і невже я міг вагатися? Крамола піднімає голову, банда людей, негідних називатися німцями, насмілюється змішувати з брудом священну особу монарха… © http://kompas.co.ua

Серед менш добірної публіки хтось засміявся. Шпреціус клюнув дзьобом і загрозив накласти на порушника ладу штраф. Ядасон зітхнув. Тепер Шпреціус, звичайно, не міг перервати свідка.

— В Нецігу бойовий заклик кайзера донині, на жаль, знайшов малий відгук. Тут затуляють очі і вуха на небезпеку, тут заклякли в застарілих поняттях міщанського демократизму і гуманності, які розчищають шлях зрадникам батьківщини і ворогам божественного порядку. Справжніх національних поглядів, всеосяжного імперіалізму тут ще не розуміють. Завдання кожної передової людини — прилучити й Неціг до нового руху, як цього хоче наш блискучий молодий кайзер, що закликає всіх вірних йому, чи він пан, чи він холоп, стати помічниками і виконавцями його високої волі! — І Дідеріх закінчив: — Тому, панове судді, я мав право виступити якнайрішучіше проти обвинуваченого за його критиканство. Я діяв не з особистої злоби, а заради загального добра. Справжній німець завжди діловий! І я, — він блиснув у Лауерів бік, — не зрікаюся своїх учинків, бо вони випливають з бездоганного життя, яке і у власному домі ціанує честь і не знає ні брехні, ні розпусти!

У залі велике пожвавлення. Дідеріх, захоплений своїми благородними поглядами, що їх він щойно висловив, сп’янілий від успіху, продовжував блискати очима, уп’явшись ними в обвинуваченого. Та раптом він одсахнувся: обвинувачений, тремтячи і хитаючись, сперся на бильця своєї лави і випростався; очі його викотилися і налилися кров’ю, а щелепи рухалися, наче в паралізованого. «Ох!» — залунали жіночі голоси, сповнені жаху та передчуття сенсації. Але обвинувачений встиг тільки подати кілька хрипких звуків на Дідеріхову адресу: оборонець схопив його за рукав і почав заспокоювати. Голова тим часом оголосив, що прокурор почне свою обвинувальну промову о четвертій годині по обіді, і зник разом із суддями. Дідеріх, наполовину оглушений, зразу ж опинився в кільці Кюнхена, Цілліха, Нотгрошена, які віншували його. Незнайомі люди тисли йому руку: буде обвинувальний вирок, безперечно. Лауер може збирати свої речі. Майор Кунце нагадав переможцеві Дідеріху, що в них ніколи не було розбіжності в поглядах. У коридорі повз обступленого дамами Дідеріха, майже торкнувшись його, пройшов старий Бук. Він надягав свої чорні рукавички і дивився при цьому в обличчя Геслінгові; не відповідаючи на уклін, який той мимоволі віддав йому, він дивився Дідеріхові просто у вічі допитливим і сумним поглядом, таким сумним, що й Дідеріх, незважаючи на свій тріумф, сумно подивився йому вслід.

Раптом він помітив, що п’ятеро Букових дочок не соромляться казати йому компліменти. Вони пурхали й шелестіли шовком і питали, чому він не привів сестер на це захоплююче засідання. Він зміряв п’ятьох вичепурених дуреп, одну по одній, гордовитим поглядом і заявив їм суворо і зневажливо, що існують речі, котрі, як-не-як, а поважніші за всяку там театральну виставу. Вони здивувалися й відійшли. Коридор спорожнів; під кінець з’явилася ще Густа Даймхен. Вона була попрямувала до Дідеріха. Але Вольфганг Бук її наздогнав, посміхаючись, наче нічого не сталось; з ним були обвинувачений і його дружина. Густа Даймхен кинула Дідеріхові поквапливий погляд, що закликав його до делікатності. Він сховався за колону, і коли переможені проходили повз нього, серце його забилося.

Коли він збирався вже залишити будинок суду, з канцелярії вийшов урядовий президент фон Вульков. Дідеріх з капелюхом у руці став на дорозі, клацнув у слушний момент каблуками, і справді, Вульков зупинився.

— Ну що ж, — сказав він з глибини своєї бороди і ляснув Дідеріха по плечу. — Ви виграли перегони. Дуже ділові погляди. Ми ще поговоримо.

І він рушив далі в своїх брудних чоботях, похитуючи животом у пітних мисливських штанях і лишаючи за собою їдкий запах хижого самця, той запах, що стояв у залі суду під час розгляду справи.

Внизу коло виходу досі ще стояв бургомістр з дружиною і тещею, які напосідали на нього з обох боків і вимоги яких він, блідий і розгублений, марно намагався погодити.