Генріх Манн - Вірнопідданий

Дідеріх ураз почервонів.

— Такого молода дівчина казати не сміє! — обурена крикнув він, а коли Магда почала запевняти, що про це говорять і Інга Тіц, і Мета Гарніш, і взагалі всі: — Тоді я рішуче вимагаю, щоб ви спростовували ці плітки.

Запанувала мовчанка; потім Еммі сказала:

— Густа, власне, вже заручена.

— Знаю, — пробурчав Дідеріх.

Дорогою вони зустрічали знайомих, Дідеріха називали «паном доктором», він відповідав гордою сяючою усмішкою і йшов далі між Еммі та Магдою, які збоку захоплено оглядали його по-новому закручені вуса. Вдома пані Геслінг зустріла сина з розкритими обіймами і з криком умирущої від спраги людини, яка нарешті дочекалася рятівної краплини води. І з Дідеріхом трапилося те, чого він аж ніяк не передбачав: він заплакав. Він раптом відчув усю врочистість цієї хвилини, коли вперше входив у дім як справжній голова сім’ї, закінчивши свою освіту, з титулом доктора, долею настановлений керувати фабрикою і сім’єю на свій власний освічений розсуд. Він простяг руки матері і сестрам і поважним тоном сказав:

— Я завжди буду пам'ятати, що я за вас усіх відповідаю перед богом.

Але пані Геслінг була стривожена.

— Ти готовий, сину мій? — спитала вона. — Наші робітники чекають на тебе.

Дідеріх допив пиво і на чолі своєї родини зійшов донизу. Двір був чисто підметений, гірлянди квітів оповивали вхід на фабрику і напис «Ласкаво просимо!». Перед входом стояв старий бухгалтер Сетбір.

— Добридень, пане докторе! — сказав він. — Я не зійшов нагору, бо був завізний.

— Заради сьогоднішнього дня можна було відкласти роботу, — відказав Дідеріх і пройшов повз Сетбіра. В приміщенні для ганчір’я він побачив робітників. Всі стояли купою: дванадцять робітників, які обслуговували машини — папероробну, різальну і голандер, три конторники, сортувальниці ганчір’я. Чоловіки відкашлювалися, всі почувалися ніяково. Нарешті, жінки випхнули наперед… маленьку дівчинку з букетом квітів у руці. Вона тоненьким, як флейта, голоском привітала пана доктора і побажала йому щастя. Дідеріх з милостивим виглядом узяв букета; тепер була його черга відкашлюватися. Він обернувся до матері і сестер, потім пильно подивився в очі робітникам усім підряд, навіть чорнобородому механікові, хоч погляд цього чоловіка був йому неприємний, і почав:

— Люди! Ви — мої підлеглі, отже, я хочу вам тільки сказати, що тепер ми будемо працювати на повну силу. Я маю намір пожвавити роботу на виробництві. Останнім часом, відколи тут не стало господаря, дехто з вас, мабуть, думав, що тепер можна байдики бити. Але це велика помилка, я кажу це насамперед старим робітникам, які робили тут ще за часів мого покійного батька.

Він підвищив голос, заговорив ще рішучіше і урочистіше і при цьому зупинив погляд на старому Сетбірі:

— Тепер я сам узяв кермо до рук. Я тримаю правильний курс, я поведу вас назустріч щасливим дням. Тих, хто хоче мені допомогти в цьому, — зичливо прошу; а тих, хто буде заважати мені в моїй роботі, я зітру на порох!

Він спробував блиснути очима, вуса його настовбурчилися ще більше.

— Тут є тільки один господар, і цей господар — я. Я відповідаю тільки перед богом і своїм сумлінням. Я буду завжди ставитися до вас із батьківською доброзичливістю. Але всякі крамольні наміри розіб’ються об мою непохитну волю. Якщо виявиться, що хтось із вас…

Він втупив очі в чорнобородого механіка, вираз обличчя якого здавався йому підозрілим.

— … підтримує зв’язки із соціал-демократичними колами, то між мною і ним усе буде закінчене. Бо для мене кожен соціал-демократ — ворог мого підприємства і моєї вітчизни… Ну, а тепер повертайтеся до своєї роботи та подумайте над тим, що я сказав.

Він різко обернувся і, сопучи, вийшов геть. Від власних гучних слів у нього наморочилася голова, і він нікого не пізнавав. Мати й сестри йшли за ним, розгублені і шанобливі, а робітники довго ще дивилися один на одного, перед тим як узятися до пива, приготовленого з нагоди врочистого дня.

Нагорі Дідеріх розгортав перед матір’ю і сестрами свої плани. Фабрику треба поширити, сусідній будинок докупити. Треба, щоб фабрика могла конкурувати з іншими. Місце під сонцем! Старий Клюзінг із своєю папірнею в Гаузенфельді, певно, думає собі, що вічно буде один орудувати всіма справами? Нарешті Магда спитала, де ж він візьме грошей; але пані Геслінг урвала її на півслові:

— Твій брат знає це краще за нас. — І обережно додала: — Багато є дівчат, для яких було б щастям завоювати його серце… — злякавшися своєї сміливості, вона прикрила рота рукою. Але Дідеріх не розгнівався, тільки почервонів. Тоді вона наважилась обняти його. — Для мене було б страшним горем, — схлипувала вона, — якби мій син, мій любий син, покинув наш дім. Для вдови це подвійне горе. Вдова обер-інспектора Даймхена також незабаром відчує це, бо ж її Густа виходить заміж за Вольфганга Бука.