Генріх Манн - Вірнопідданий

— Слухай, люба моя, мені справді нема чого переконувати тебе в тому, що я тебе кохаю. Але спитай мене, чи маю я охоту щонеділі милуватися плетінням твоїх тіток і говорити з твоїм батьком про політику, в якій він нічого не тямить.

Агнеса опустила голову.

— Раніше було так добре! Ти так здружився з батьком.

Дідеріх повернувся до неї спиною і почав дивитись у вікно. В тому-то й річ. Він боявся надто великої дружби пана Геппеля. Через свого бухгалтера, старого Сетбіра, він дізнався, що Геппелеве підприємство почало підупадати. Його целюлоза нікуди не годилася, Сетбір перестав замовляти її. Звичайно, такий зять, як Дідеріх, був би для нього дуже вигідний. Дідеріх відчув, що ці люди обплутують його. І Агнеса також! Він мав підозру, що вона в змові із старим. Обурений, він повернувся до неї.

— І потім, люба моя, щиро кажучи, що ми з тобою робимо, — це наша справа, чи не так, і не будемо вплутувати в це твого батька. В такі взаємини, як наші, вплутувати родину не треба. Моє почуття моралі вимагає тут чіткого розмежування.

Спливла якась мить, потім Агнеса підвелася, наче тепер збагнула все. Обличчя її залив червінь. Вона пішла до ч. дверей. Дідеріх наздогнав її.

— Але, Агнесо, я зовсім не думав нічого поганого. Все це тільки тому, що я надто поважаю тебе… І я неодмінно прийду в неділю…

Вона слухала його з закам’янілим обличчям.

— Ну, не гнівайся ж, — просив він. — Ти навіть не скинула свого капелюшка.

Вона скинула. Він зажадав, щоб вона сіла на диван, і вона сіла. Навіть поцілувала його, як він цього хотів. Та хоч її уста і всміхались, і цілували, проте очі лишалися нерухомими й байдужими. Раптом вона рвучко обняла його; він злякався: може, це ненависть? Але потім відчув, що вона кохає його ще палкіше, ніж будь-коли раніше.

— Сьогодні було справді чудово! Так, моя маленька люба Агнесо? — сказав Дідеріх, вдоволений і добростливий.

— Прощай, — сказала Агнеса, поквапливо хапаючи парасольку й сумочку, поки він ще одягався.

— Чому ти так поспішаєш?

— Я ж більше нічого не можу для тебе зробити. — Вона була вже коло дверей і раптом припала до одвірка і прикипіла на місці.

— Що з тобою?

Коли Дідеріх підійшов ближче, він побачив, що вона плаче. Він торкнувся її плеча.

— Ну, що з тобою?

Вона заридала голосно й судорожно. Плачеві не було кінця.

— Послухай-но, Агнесо, — кілька разів повторював Дідеріх, — що це раптом з тобою сталося? Адже ж нам було так добре. — І вже зовсім безпорадно: — Чи я скривдив тебе чимсь?

Схлипуючи, вона насилу вимовила:

— Я не можу. Даруй.

Він поніс її на диван. Коли Агнеса нарешті кинула плакати, їй стало соромно.

— Даруй! Я не винна.

— Може, я винен?

— Ні, ні! Це нерви. Даруй!

Сповнений жалості і терпеливості, він довів її до візника. Але потім і цей припадок почав здаватися йому наполовину комедією і одним із засобів остаточно обплутати його.

Він не міг позбутися тієї думки, що Геппелі плетуть таємні інтриги проти його свободи і його майбутнього. Щоб захистити себе, він удавався до різкого поводження, до підкреслення своєї чоловічої незалежності і до холодності, як тільки відчував, що стає ніжним. В неділю у Геппелів він був насторожі, начебто у ворожому таборі: коректний і неприступний. Коли ж буде готова дисертація? — питали вони. Може статися, що він знайде розв’язання задачі завтра, а може, тільки через два роки, цього він і сам не знає. Він підкреслив, що і в майбутньому залишиться в матеріальній залежності від своєї матері. Він ще довго не матиме часу займатися чимсь іншим, крім фабрики. І коли Геппель почав говорити про ідеальні цінності життя, Дідеріх різко відмахнувся:

— Я вчора тільки продав свого Шіллера. Я ще з глузду не з’їхав і не дозволю, щоб мені замилювали очі.

Коли після таких промов він ловив на собі німий і засмучений Агнесин погляд, то відчував на мить, наче все це говорив не він сам, наче він блукає в тумані, говорить нещиро і діє проти власної волі. Але це минало.

Агнеса приходила до нього в призначений ним час і йшла геть, коли йому треба було працювати або збиратися до пиварні. Відколи він зупинився якось перед ковбасною і заявив, що споглядати її — для нього найбільша естетична втіха, Агнеса не кликала його більше відвідувати виставки, щоб помріяти перед картинами. Його самого, нарешті, засмутило, що вони тепер так рідко бачаться. Він закинув їй, що вона не домагається частіших побачень.

— Раніше ти була зовсім інша.

— Я чекаю, — сказала вона.