Генріх Манн - Вірнопідданий

Дідеріх подумав: «Я тепер, так би мовити, член сім’ї». Він почав поводитися трохи вільніше, стало зовсім затишно. Пан Геппель поцікавився, коли Дідеріх закінчить університет і дістане звання доктора. Він ніяк не міг збагнути, що якась робота з хімії може потребувати двох або ж більше років. Дідеріх у висловах, яких ніхто не розумів, розказав про труднощі хімічних проблем. У нього було відчуття, що Геппель жде на його диплом з певною метою. Агнеса, очевидно, також відчула це, бо втрутилася в розмову і змінила тему. Коли Дідеріх попрощався, вона вийшла разом з ним і шепнула йому:

— Завтра о третій у тебе.

Від бурхливої радості він схопив її в обійми і поцілував тут же, в передпокої, тимчасом як зовсім близько служниця брязкотіла посудом. Агнеса сумно запитала:

— Невже ти й не подумав, що було б зі мною, якби раптом хтось зайшов?

Він зніяковів і на знак пробачення зажадав ще одного поцілунку. Вона поцілувала його.

Дідеріх звичайно повертався з кав’ярні до лабораторії о третій годині. Цього дня він уже о другій годині був у своїй кімнаті. Вона прийшла точно, навіть раніше як о третій.

— Ми обоє не могли дочекатися! Як ми кохаємо одне одного!

Сьогодні було краще, ніж першого разу, набагато краще. Вона більше не плакала, не боялася; і до кімнати заглядало сонце. Дідеріх розмаяв на сонці Агнесине волосся і занурив у нього своє обличчя.

Вона забарилася в нього так довго, що їй ледве вистачило часу, щоб зробити куплю, на яку вона покликалася, ідучи з дому. Їй довелося бігти. Дідеріх, який біг разом з нею, був дуже стурбований, щоб це їй не пошкодило. Але вона сміялася, вся порожевівши, і називала його своїм ведмедем. Так закінчувалися тепер усі ті дні, коли вона приходила. Вони завжди були щасливі. Геппель бачив, що Агнеса почувається краще, ніж будь-коли раніше, і це молодило його самого. Тому й неділі миналися все веселіше. Розмова тривала до вечора, потім подавали пунш, Дідеріх грав Шуберта або вдвох з шуряком співав студентських пісень, а Агнеса акомпанувала їм. Іноді вони шукали поглядом одне одного, в обох на душі було так, немовби це святкували їхнє щастя.

Часом траплялося, що до Дідеріха в лабораторії підходив служник і повідомляв, що його питає якась дама. Він одразу ж кидав роботу, гордо червоніючи під догадливими поглядами своїх колег. А потім вони вдвох блукали містом, заходили до кав’ярні, паноптикуму; Агнеса цікавилася живописом, і завдяки цьому Дідеріх дізнався, що існують художні виставки. Агнеса любила подовгу спинятися перед картиною, яка їй подобалася, перед якимсь мирним, святковим пейзажем з далеких прекрасних країн, і, напівзаплющивши очі, ділитися з Дідеріхом своїми фантазіями.

— Поглянь добре, тоді ти помітиш, що це не рама, а ворота з золотими східцями; ми спускаємося ними, проходимо стежкою, обминаємо кущі глоду і сідаємо в човен. Ти відчуваєш, як він хитається? Це тому, що вода полоще наші руки, вона така тепла. А там, біля гори, он та біла цятка — ти бачиш? — це наш дім, туди ми їдемо. Бачиш? Бачиш?

— Так, так, — гаряче підтакнув Дідеріх. Він також примружив очі і бачив усе, що хотіла Агнеса. Він так захопився, що взяв її руку, щоб витерти. Потім вони сіли в куток і почали розмовляти про мандрівки, в які вони коли-небудь поїдуть, про безхмарне щастя в далекій сонячній країні, про вічне кохання. Дідеріх вірив у те, що говорив. У глибині душі він добре знав, що доля призначила його для роботи і для практичного життя, де немає часу для високих почуттів. Але те, що він говорив тут, було правдою вищою, ніж те, що він знав. Справжній Дідеріх — такий, яким він мусив би бути, — не брехав цієї хвилини.

Коли вони підвелися і пішли далі, Агнеса зблідла і здавалася стомленою. В її прекрасних золотих очах був блиск, від якого Дідеріхові стало ніяково; вона тихо, з тремтінням спитала:

— А що, якби наш човен перекинувся?

— Тоді я б урятував тебе! — рішуче сказав Дідеріх.

— Але до берега далеко, а озеро страшенно глибоке.

Він не знав, що йому відповісти на це.

— Ми мали б потонути. Скажи, ти хотів би вмерти разом зі мною?

Дідеріх глянув на неї, потім заплющив очі.

— Так, — сказав зітхаючи.

Але потім він пошкодував, що вів таку розмову. Він добре бачив, чому Агнеса раптом сіла на візника і поїхала додому. Все її обличчя, аж до самого чола, заливав гарячковий рум’янець; вона не хотіла, щоб Дідеріх бачив, як вона кашляє. Весь час аж до самого вечора Дідеріх був у поганому настрої. Такі речі шкідливі для здоров’я, не призводять ні до чого доброго і тільки завдають неприємностей. Його професор уже дізнався про відвідини дами. Не годиться, щоб вона заради своїх примх відривала його від роботи. Він обережно пояснив їй це.