Генріх Манн - Вірнопідданий

— Не розумію, — казав Дідеріх, — чому поліція не діє енергійніше! Адже ж це банда бунтівників.

— Не турбуйтеся, — заперечував Вібель, — поліція одержала точні інструкції. Там, нагорі, провадять добре продуману політику, запевняю вас. Далеко не завжди бажано, щоб такі гнійники на тілі держави були виведені на самому початку. Їм дають доспіти, а тоді вже беруться за роботу!

Гнійник, про який говорив Вібель, день у день достигав усе більше, і двадцять шостого він, очевидно, прорвав. Демонстрації безробітних, здавалося, мали цього дня певну мету. Відтиснені на одну з північних вулиць, безробітні, раніше ніж їм встигали перетяти дорогу, пробивалися ще більшими гуртами із сусідньої. На Унтер ден Лінден їхні колони з’єднувалися; поліція розганяла їх, а вони зливалися знову, доходили до палацу, відступали і знову поверталися до нього, мовчазно і невтримно, мов ріка, що вийшла з берегів. Рух екіпажів припинився, пішоходи застрявали, втягнені цією повільною повінню, що в ній потопала площа, цим каламутним і сірим морем бідняків, яке вперто котилося вперед, з глухим гомоном, підносячи, ніби щогли загиблих кораблів, держална прапорів: «Хліба! Праці!» Виразніший гул виривався з глибин то тут, то там: «Хліба! Праці!» Линучи над юрбою, він наростав, немов з грозової хмари: «Хліба! Праці!» Натиск кінної поліції — море запінилося, відринуло, залунали жіночі голоси в тім хаосі, пронизливі, як сигнальні свистки: «Хліба! Праці!»

Біжать, збивають одне одного з ніг, змітають юрбу роззяв біля пам’ятника Фрідріхові. Але в них роззявлені роти; з дрібних чиновників, які не можуть дістатися до своєї служби, летить порох, ніби їх витрушують. Хтось із покривленим обличчям, якого Дідеріх не пізнає, кричить: «Тепер усе піде інакше! Будуть бити жидів!» — і людина зникла раніше, ніж Дідеріх устиг збагнути, що це пан фон Барнім. Він хоче кинутися слідом за ним, але натовп жбурляє його до вікна кав’ярні, він чує брязкіт розбитої шибки, і якийсь робітник кричить: «Нещодавно вони вигнали мене звідси, бо на мені не було циліндра і мої тридцять пфенігів пропали», — і лізе крізь вікно до кав’ярні, де люди, стикаючись серед перекинутих столиків, падають животами на підлогу, всіяну уламками, і голосно верещать:

— Не впускайте більше нікого! Нам нічим дихати!

Але до кав’ярні ще і ще лізуть люди.

— Поліція натискає!

Крізь вікно видно, що середина вулиці вільна, очищена, ніби для тріумфального походу. Раптом хтось каже:

— Це ж Вільгельм!

І Дідеріх знов опинився на вулиці. Ніхто не знав, як це сталося: раптом люди дістали змогу йти тісною юрбою на всю широчінь вулиці і по обидва боки коня, на якому сидів кайзер — сам кайзер! Дивилися на нього і йшли за ним. Клубки галасливих людей розплутувалися, вони прилучалися до юрби. Всі дивилися на нього. Темний потік, безформний, безладний, безмежний, а над ним світла пляма: молодик у шишаці, кайзер. Вони бачили, що змусили його вийти з палацу. Вони кричали: «Хліба! Праці!» — доти, поки він з’явився. Ніщо не змінилося, тільки він був тут, і вони вже йшли за ним, як на парад на Темпельгофське поле.

З боків, де ряди були рідші, гарно одягнені люди говорили одне одному:

— Ну, дякувати богові, він знає, чого хоче.

— Чого ж він хоче?

— Показати цій банді, у чиїх руках влада! Він пробував узяти їх добром і навіть задалеко пішов у своїх поступках два роки тому. Вони знахабніли.

— Страху він не знає, це треба визнати. Друзі мої, це історичний момент!

Дідеріх почув ці слова і здригнувся. Старий чоловік, який проказав їх, звертався й до нього. У старого були сиві бакенбарди, а на грудях — залізний хрест.

— Молодий чоловіче, — сказав він, — про те, що сьогодні вчинив наш блискучий молодий кайзер, діти читатимуть у підручниках. Згадаєте моє слово!

Багато хто йшов, випнувши груди, з урочистим обличчям. Вершники, що поступали за кайзером, трималися з крайньою рішучістю, але спрямовували своїх коней крізь юрбу з таким виглядом, ніби всіх цих людей зібрано тут як статистів для вистави за участю найясніших осіб; іноді вони кидали погляди навкруги, ніби бажаючи перевірити враження, яке вони справляють на публіку. Сам він, кайзер, бачив тільки себе й свій подвиг. Його риси застигли в глибокій серйозності, його погляд блискав над зачарованими ним тисячами людей. Він мірявся силами з ними, помазаник божий, з повсталими рабами! Сам-один і без охорони зважився він вийти до них, сильний тільки своїм помазанням. Вони могли підняти на нього руку, якщо на те була воля всевишнього; він офірував собою задля священного обов’язку. Коли ж бог за нього, тоді хай вони бачать це! Тоді вони навіки збережуть у своїх серцях спогад про його діяння і згадку про власне безсилля!