Генріх Манн - Вірнопідданий

Той і справді прийшов і зразу скорив усі серця, поводям чися з усіма, як рівний з рівними. У нього було темне пряме з проділом посередині волосся, вигляд і манери ревного урядовця, говорив він діловито, але наприкінці промови очі його набули мрійного виразу, і, тепло потиснувши руки, він скоро пішов. Після його візиту всі новотевтони прийшли до одностайного висновку, що єврейський лібералізм — це перше насіння соціал-демократичної зарази і що німці-християни повинні згуртуватися навколо придворного пастора Штекера. Дідеріх, як і всі інші, не зовсім ясно уявляв собі, що це за «перше насіння», а під соціал-демократією розумів тільки загальну дільбу. Цього вистачало йому. Але фон Барнім запрошував до себе всіх, хто бажав докладніших пояснень, і Дідеріх не простив би собі, якби втратив таку принадну для себе нагоду.

У своїй старомодній холодній квартирі старого парубка фон Барнім прочитав йому цілу лекцію. Його політичною метою було станове народне представництво, як за щасливих часів середньовіччя: рицарство, духівництво, промисловці, ремісники. Ремесло — кайзер справедливо цього вимагав — мусить знову піднятися на височінь, як перед Тридцятилітньою війною. Ремісницькі спілки мають пильнувати богобоязливості і моральності. Дідеріх палко висловлював свою згоду. Це відповідало його натурі: стверджувати себе в житті не особисто, а корпоративно, як офіційного члена стану, професійної «групи. Він уже бачив себе депутатом від паперової промисловості. Звичайно, єврейським сугромадянам не було місця в ідеальному устрої пана фон Барніма; адже вони — втілення принципів безладу й розпаду, хаосу, неповаги: принципів самого зла. Його побожне обличчя покривилося від ненависті; відчув її й Дідеріх.

— Кінець кінцем, — мовив він, — сила на нашому боці, ми можемо їх вигнати. Німецька армія…

— От у тому й справа, — підхопив, бігаючи кімнатою, пан фон Барнім. — Чи для того ми провадили переможну війну, щоб мій спадковий маєток був проданий якомусь там Франкфуртерові?

Приголомшений Дідеріх ще не встиг відповісти, як задзвонили, і пан фон Барнім сказав:

— Це мій перукар, за нього я теж збираюся взятися.

Він помітив Дідеріхове розчарування і додав:

— Звичайно, з такою людиною у мене розмова інша. Але кожен з нас повинен посильно шкодити соціал-демократії і перетягати маленьких людей до табору нашого християнського кайзера. Внесіть і ви свою лепту.

І аудієнція була скінчена. Виходячи, Дідеріх почув, як перукар сказав:

— Ще один старий клієнт, пане асесоре, перейшов до Ліблінга тільки тому, що Ліблінг нещодавно поставив мармурові столики.

Коли Дідеріх переказав цю розмову Вібелеві, той відповів:

— Це все чудово, і я схиляюся перед ідеальними поглядами мого друга фон Барніма, але це довго ні на крок не зрушить нас з місця. Бачте, навіть Штекер із власного досвіду в Льодовому палаці розчолопав, що таке демократія, хоч як там вона себе називає — християнською чи нехристиянською. Справа зайшла надто далеко. Тепер лишається тільки одне: діяти, поки влада в наших руках.

І Дідеріх з полегкістю погодився. Ходити й вербувати християн здалося йому справою трохи неприємною.

— «Соціал-демократію я беру на себе», — сказав кайзер. — Вібелеві очі заблищали грізно, як у кота. — Чого ж вам треба ще? Солдати підготовлені до того, що їм, мабуть, доведеться стріляти в своїх любих родичів. Отже? Можу вас повідомити, мій друже, що ми стршо напередодні великих подій.

Побачивши велику Дідеріхову цікавість, Вібель додав:

— Те, про що мені пощастило дізнатися через мого кузена фои Кляпке…

Вібель зробив паузу. Дідеріх клацнув каблуками.

— … ще не підлягає розголосові. Зазначу тільки, що вчорашнє висловлювання його величності — «критиканів як найпокірніше просять струсити порох Німеччини із своїх ніг» — було пересторогою, до якої треба поставитися з усією серйозністю.

— Справді? Ви так гадаєте? — сказав Дідеріх. — В такому разі мені справді дуже не пощастило: саме тепер я змушений був піти з армії його величності. Дозволю собі сказати, що я б до кінця виконав свій обов’язок щодо внутрішнього ворога. На армію, наскільки мені відомо, кайзер може звіритися.

В ці холодні й вогкі лютневі дні 1892 року від багато часу збував на вулиці, чекаючи великих подій. На Унтер ден Лінден щось змінилося, хоч було ще неясно, що саме. На перехрестях стояли кінні поліціянти й також чекали. Перехожі вказували один одному на величезні скупчення поліції. «Безробітні!» Люди зупинялися, щоб подивитися на них. Вони йшли з північної частини міста невеличкими групами, повільним, розміреним кроком. На Унтер ден Лінден вони зупинялися, наче розгубившись, радилися поглядами і повертали до палацу. Там вони, засунувши руки в кишені і піднявши плечі, мовчки стояли під дощем, що падав на їхні вилинялі пальта, а проїжджі екіпажі обхляпували їх болотом. Деякі з них стежили очима за перехожими офіцерами, дамами в довгих шубах, у колясках, чоловіків, які припленталися сюди з Бургштрасе, і їхні обличчя не виражали нічого — ні погрози, ні навіть цікавості, ніби вони прийшли сюди не дивитися на інших, а показати себе. А деякі не зводили очей з вікон палацу. Вода струмочками стікала по їхніх зведених догори обличчях. Кінний поліціянт з криком відтискав їх від палацу на другий бік вулиці або до найближчого рогу, але за хвилину вони вже знову стояли на тому ж місці, і здавалося, що між цими широкими змарнілими обличчями, освітленими тьмяним заходом сонця, і непохитним темним муром зяє величезна безодня.