Генріх Манн - Вірнопідданий

— І ви ще гадаєте, що для таких, нахаб ми затвердимо військовий законопроект?.. Ви ще побачите, що таке переворот!

Уже вийшовши з вілли, в безлюдній алеї, він далі казився, показуючи незримому ворогові кулака і виголошуючи погрози:

— Так це вам не минеться! Колись ми покінчимо з вами!

Раптом він зауважив, що сади так само, як і досі, сповнені щебету і пахнуть під весняним небом, і йому стало ясно, що сама природа, чи то пестить вона, чи то вишкіряв зуби, безсила перед владою, перед тією владою, яка непохитно стоїть над нами. Переворотом легко погрожувати, але пам’ятник кайзерові Вільгельму? А Вульков і Гаузенфельд? Хто хоче топтати інших, мусить дозволити топтати себе — такий залізний закон влади. Дідеріх, після нападу гніву, вже знову відчував таємний тремкіт людини, що її топче влада… Ззаду наближався екіпаж: це пан фон Бріцен із своєю валізою. Несвідомо Дідеріх став упівоберта, готовий уклонитися. Але пан фон Бріцен відвернувся. Дідеріх, незважаючи на все, замилувався квітучим і по-лицарському мужнім молодим офіцером. «Таких не мав ніхто, крім нас», — сказав він собі.

Проте, коли він звернув на Мейзештрасе, серце у нього защеміло. Дідеріх здаля побачив Еммі, яка його виглядала. Він зненацька уявив собі, що вона мала пережити за цю годину, яка реквізувала її долю. Бідолашна Еммі, тепер твоя доля вирішена! Влада, звичайно, має щось піднесене, та коли вона топче рідну сестру… «Я не гадав, що візьму це так близько до серця». Він кивнув їй, як міг, підбадьорливо. Останнім часом вона дуже схудла; чому цього ніхто не помічав? З-під її волосся, що сяяло м’яким полиском, дивилися великі безсонні очі; губи її затремтіли, коли він кивнув їй; він зауважив і це, пойнятий проникливим страхом. Сходами він майже крався вгору. На першому поверсі вона вийшла на сходи і пішла попереду нього на другий. Нагорі вона обернулась і, побачивши його обличчя, ввійшла до себе, нічого не спитавши, наблизилася до вікна і спинилася там, відвернувшись. Він набрався сміливості і голосно сказав:

— О, ще нічого не втрачено!

Сказавши це, він злякався і заплющив очі. Коли він застогнав, вона обернулася, повільно підійшла до нього і поклала йому голову на плече, щоб поплакати разом з ним.

Потім у нього сталася сварка з Густою, яка почала була нацьковувати його на Еммі. Дідеріх сказав їй одверто, що вона користується з нещастя Еммі, щоб помститися на ній за ті не вельми пристойні обставини, за яких вона сама вийшла заміж.

— Принаймні Еммі ні за ким не бігає.

Густа заверещала:

— А хіба я за тобою бігала?

Він відрубав:

— Взагалі — вона моя сестра…

Тепер вона жила під його захистом, і тому він почав вважати її інтересною і виявляти до неї незвичайну повагу. Після обіду він цілував їй руку — нехай Густа посміхається. Він порівнював обох: наскільки вульгарніша була Густа! Навіть Магда, якій він раніше віддавав перевагу, бо вона домоглась успіху, тепер у його спогадах не могла зрівнятися з покинутою Еммі. Бо нещастя надало Еммі витонченості і певної недосяжності. Коли її бліда рука, ніби забута, лежала на столі і Еммі мовчазно поринала в себе, наче в невідому безодню, на Дідеріха віяло іншим, глибшим світом. Падіння, яке навіяло б жах і зневагу до всякої іншої, огортало Дідеріхову сестру, Еммі, дивним ореолом і сумнівною принадливістю. Еммі здавалася йому одночасно і блискучішою, і зворушливішою.

Лейтенант, призвідник усього цього, виглядав значно сірішим поряд з нею — а разом з ним і влада, від імені якої він переміг. Дідеріх збагнув, що влада іноді може являти собою грубе і низьке видовище: влада і все, що її супроводило — успіх, честь, погляди. Він дивився на Еммі і сумнівався в цінності того, чого домігся і чого ще прагнув: Густи та її грошей, пам’ятника, монаршої ласки, Гаузенфельда, відзнак і посад. Він дивився на Еммі і думав також про Агнесу. Про Агнесу, яка виховувала в ньому ніжність і любов, — от що було справжнє в його житті, і це він повинен був зберегти! Де вона тепер? Померла? Він часто сидів, охопивши голову руками. Чого він допевнився? Чого взагалі можна досягти служінням владі? Знову скрізь він зазнавав невдачі, всі зраджували його, зловживали його найчистішими намірами, а старий Бук був господарем становища. Агнеса, яка вміла тільки страждати, — в Дідеріха закрався сумнів, — чи не вона перемогла? Він написав до Берліна і довідався про неї. Вона була заміжжю, і здоров’я її було непогане. Ця звістка принесла йому полегшення, але одночасно якось його розчарувала.