Генріх Манн - Вірнопідданий

Обох жінок, які досі ще чекали внизу, він суворо послав спати. Сам він ліг поряд з Густою вже тільки по тому, як вона заснула. Йому треба було обміркувати, як поводитися завтра. Звичайно, передусім справити на нього велике враження! Взагалі не припускати сумніву щодо наслідків справи! Але замість його власної поважної постаті перед Дідеріховими очима знову й знову вставав присадкуватий чоловік з білявими скорботними очима, який просив, гарячкував і, нарешті, здався: пан Геппель, батько Агнеси Геппель. У глибокій тузі Дідеріх розумів тепер, що було тоді на душі в старого батька. «Ти цього не знаєш», — сказала Еммі. Він це знав, тому що сам заподіяв таке ж лихо. «Боронь боже! — голосно сказав він, повертаючись на другий бік. — Не буду я втручатися в цю справу. Хлороформ Еммі — просто комедія. Жінки досить хитрі для цього. Я просто вижену її геть, як і належиться». Але тут перед ним постала Агнеса — нерухома, на вулиці під дощем, з обличчям, білим від газового освітлення, з поглядом, зверненим до його вікна. Він натягнув простирало на очі. «Не можу я вигнати її на вулицю!»

Настав ранок, і Дідеріх з подивом згадав, що з ним сталося. «Лейтенанти встають рано», — подумав він і зник з дому ще перед тим, як Густа прокинулася. За Саксонськими воротами сади були сповнені пташиного щебету й пахтіли під весняним небом. Вілли, ще замкнені, здавалися свіжовимитими, наче в них оселилися самі молодята. «Хто знає, — думав Дідеріх, вдихаючи свіже повітря, — може, це буде зовсім не важко. Адже є порядні люди. Та й обставини значно сприятливіші, ніж…» Він уважав за краще не домислювати думку до кінця. Ось там стоїть екіпаж — перед чиїм це будинком? Отже, все ж таки… Ворота були відчинені, двері також. Назустріч йому вийшов денщик.

— Не турбуйтеся, — сказав Дідеріх. — Я вже бачу пана лейтенанта.

Бо в покої, коло самого входу, пан фон Бріцен пакував валізку.

— Так рано? — спитав він, пристукнув віко валізки і прищикнув собі пальця. — Чорт!

Дідеріх подумав збентежено: «Він також збирається».

— Якій нагоді я завдячую… — почав фон Бріцен, але Дідеріх мимоволі зробив рух, який говорив, що це зайве. Проте пан фон Бріцен, звичайно, заперечував. Він заперечував навіть довше, ніж тоді Дідеріх, і Дідеріх у думках визнав слушність цього: бо ж коли йдеться про честь дівчини, лейтенантові треба бути ще педантичнішим, ніж членові «Нової Тевтонії». Коли, нарешті, стан речей був з’ясований, пан фон Бріцен відразу заявив, що готовий до послуг її брата. Але Дідеріх, незважаючи на свій великий ляк, з бадьорим виглядом відповів, що сподівається владнати справу без застосування зброї, якщо тільки пан фон Бріцен… І пан фон Бріцен зразу вдав таке обличчя, яке Дідеріх передбачив, і пустився на відмовки, які Дідеріх мислено вже чув! Припертий до стіни, лейтенант вимовив слова, що їх Дідеріх боявся над усе і які, він це визнавав, були неминучі. Дівчину, котра позбулася честі, не роблять матір’ю своїх дітей. Дідеріх відповів на це так, як відповів Геппель, пригнічений, як Геппель. Справжній гнів він відчув лише тоді, коли дійшов до своєї головної погрози, тієї погрози, на яку він ще з учорашнього дня покладав надію.

— Зважаючи на вашу нелицарську відмову, пане лейтенанте, я, на жаль, змушений довести все до відома командира вашого полку.

Фон Бріцен справді, здавалося, був неприємно вражений. Він непевно сказав:

— Чого ви цим допевнитеся? Що мені вичитають нотацію? Ну, що ж. А взагалі… — пан фон Бріцен підбадьорився, — що таке лицарство, про це» полковник гадає, звичайно, трошки інакше, ніж добродій, який уникає дуелі.

Тут Дідеріх виріс. Чи не зволить пан лейтенант прикусити язика, бо коли б йому не довелося мати справу з «Новою Тевтонією»! На ньому, Дідеріху, шрами свідчать, що він з радістю проливав кров за честь своєї корпорації! Він зичить панові лейтенанту, щоб йому довелося коли-небудь викликати на дуель, наприклад, графа фон Тауерн-Беренгейма.

— Я, не вагаючись, викликав його, — І, не зводячи духу, він заявив, що зовсім не визнає за всяким зухвалим аристократиком права заради розваги застрелити чесного бюргера та батька родини.

— Спокусити сестру і застрелити брата — от чого б вам хотілося! — утративши самовладання, вигукнув він. Пан фон Бріцен, розлютований, як і Дідеріх, заявив, — що накаже своєму денщикові заткнути пельку цьому крамареві; і зважаючи на те, що денщик уже стояв напоготові, Дідеріх покинув бойовище, але не без останнього пострілу.